Законы Украины

Новости Партнеров
 

Про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу


                СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
                           У Х В А Л А
 
 від 22.04.92
   м.Київ
 
 vd920422
 
 
 
                             (Витяг)
     Передбачена п.  1  ст.  36  Кодексу законів про працю України
( 322-08  )  угода  сторін  є  самостійною  підставою   припинення
трудового  договору,  яка  відрізняється  від розірвання трудового
договору  з  ініціативи  працівника  і   з   ініціативи   власника
підприємства,  установи, організації або уповноваженого ним органу
тим,  що в  цьому  разі  потрібне  спільне  волевиявлення  сторін,
спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк,  і
саме з  цих  підстав  таке  волевиявлення  з  боку  власника  може
виходити лише від тих осіб,  які уповноважені приймати на роботу і
звільняти працівників
     У вересні 1991 р.  С.  звернувся з позовом  до  Кременчуцької
кондитерської  фабрики  про  поновлення  на  роботі  та  стягнення
заробітної плати за час вимушеного прогулу.
     Він зазначав,  що працював у відповідача вантажником з лютого
1987 р.
     2 липня 1991 р. у нього стався конфлікт з начальником відділу
постачання  та  збуту  готової  продукції  з  приводу  умов  праці
вантажників,    внаслідок   якого   останній   запропонував   йому
звільнитися.  Перебуваючи у схвильованому стані,  С. написав заяву
про звільнення за власним бажанням.  Але через нетривалий проміжок
часу передумав і звернувся до відділу кадрів з проханням повернути
йому  заяву.  Однак  цього  не було зроблено і наказом від 2 липня
1991 р.  його звільнили з роботи за п. 1 ст. 36 КЗпП ( 322-08 ) за
угодою сторін.
     Вважаючи це  звільнення  незаконним,  С.  просив  його  позов
задовольнити.
     Справа розглядалась неодноразово.
     Рішенням судової  колегії  Полтавського  обласного  суду  від
12 березня 1992 р.  позов задоволено.  Постановлено поновити С. на
роботі  і стягнути на його користь з фабрики 4306 крб.  заробітної
плати за час вимушеного прогулу.
     У касаційній   скарзі  відповідач  просить  скасувати  судове
рішення,  посилаючись   на   те,   що   колегія   обласного   суду
необгрунтовано    дійшла    висновку,    що   між   позивачем   та
адміністрацією  не  було  досягнуто угоди про розірвання трудового
договору  за  угодою  сторін,  оскільки  позивач написав заяву про
звільнення  за власним бажанням без відпрацювання, а адміністрація
проти цього не заперечувала і тут же видала наказ.
     Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
     Відповідно до  п.  1  ст.  36  КЗпП ( 322-08 ) угода сторін є
самостійною  підставою  для  розірвання  трудового  договору,  яка
відрізняється  від  розірвання  трудового  договору  з  ініціативи
працівника і з ініціативи  адміністрації  тим,  що  в  цьому  разі
потрібне  спільне  волевиявлення сторін,  спрямоване на припинення
трудових відносин в  обумовлений  строк  і  саме  з  цих  підстав.
Характерно  й  те,  що  волевиявлення  з  боку  адміністрації може
виходити  лише  від   тих   осіб,   які   безпосередньо   наділені
повноваженнями приймати на роботу та звільняти.
     При розгляді даної справи судовою  колегією  встановлено,  що
2 липня  1991  р.,  приблизно  о  8 год.  30 хв.  між позивачем та
начальником відділу постачання і збуту фабрики Ч. виник конфлікт з
приводу  умов  праці  вантажників,  в  ході якого Ч.  запропонував
позивачеві звільнитися,  а той тут же написав заяву про звільнення
за власним бажанням без відпрацювання.
     Однак дана заява не містила в собі ні дати такого звільнення,
ні   бажання   позивача  припинити  трудовий  договір  з  підстав,
передбачених п.  1 ст.  36 КЗпП ( 322-08 ).
     Через нетривалий   проміжок   часу,   в   цей   же  день  С.,
обміркувавши свої дії та бажаючи  продовжити  роботу  на  фабриці,
звернувся  до  відділу кадрів з проханням повернути заяву,  в чому
йому було  відмовлено  без  будь-яких  посилань  на  наказ.  Після
звернення  до  прокуратури  він  письмово заявив адміністрації про
відмову від своєї попередньої заяви,  а 4 липня був ознайомлений з
наказом про звільнення.
     Ці обставини  досить повно і конкретно підтвердили допитані у
справі свідки Б., П.Д., Щ., Ш.
     Виходячи з   наведеного,   судова   колегія   обласного  суду
обгрунтовано  дійшла  висновку,  що  взаємного  волевиявлення  між
сторонами  про  припинення  трудового договору 2 липня 1991 р.  за
угодою сторін досягнуто не було і тому у адміністрації фабрики  не
було  достатніх підстав для розірвання трудового договору з С.  за
п. 1  ст.  36  КЗпП ( 322-08 ).  До того ж,  як свідчать матеріали
справи,  до моменту  звернення  позивача  до  відділу  кадрів  про
повернення  йому  заяви волевиявлення директора фабрики (як єдиної
на фабриці особи, яка може видати наказ) не було.
     Доводи касаційної скарги про те,  що С. звернувся з проханням
повернути  йому  заяву  вже після підписання наказу були предметом
судової перевірки і не дістали об'єктивного підтвердження.
     Всім наявним  в  справі  доказам,  в  тому числі і показанням
свідків  Ч.,  С.В.  та  Г.,  суд  дав  належну   оцінку,   останні
обгрунтовано  не  взяв  до  уваги,  оскільки  вони суперечать всім
зібраним у справі доказам в їх сукупності.
     Рішення судової  колегії  обласного суду відповідає фактичним
обставинам справи   і   вимогам   п.1   статей  36,  234-236  КЗпП
( 322-08 ).  Судова колегія  Верховного  Суду  залишила  його  без
зміни.
 
 Надруковано: "Бюлетень законодавства і юридичної практики
              України", N 3, 1995 р.








Последние новости

 
Курсы НБ Украины
Валюта
USD26.68338
EUR29.76797
RUB0.41109
PLN6.92311
BYR
Реклама
Реклама



Наша кнопка