Законы Украины

Новости Партнеров
 

Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом


                       Міжнародна конвенція
                про боротьбу з бомбовим тероризмом
                            (укр/рос)
 
     Держави-учасниці цієї Конвенції,
     беручи до  уваги  цілі  та   принципи   Статуту   Організації
Об'єднаних Націй   (   995_010   ),   які  стосуються  підтримання
міжнародного миру та безпеки і розвитку добросусідства та  дружніх
відносин і співробітництва між державами,
     глибоко занепокоєні ескалацією в усьому світі актів тероризму
в усіх його формах і проявах,
     посилаючись на  Декларацію  з  нагоди   п'ятдесятої   річниці
Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1995 року ( 995_375 ),
     посилаючись також на Декларацію про  заходи  щодо  ліквідації
міжнародного тероризму  (  995_502  ),  яка міститься в додатку до
резолюції 49/60 Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1994  року  і  в
якій,   зокрема,   "держави-члени   Організації  Об'єднаних  Націй
урочисто  підтверджують,  що  вони  беззастережно  засуджують   як
злочинні,  та такі,  що не мають виправдання,  всі акти,  методи і
практику тероризму,  де б і ким би вони не вчинялись, в тому числі
ті,  які  ставлять  під  загрозу  дружні відносини між державами і
народами  та  загрожують  територіальній  цілісності   і   безпеці
держав",
     відмічаючи, що  в  Декларації  (  995_502  )  державам  також
пропонується   "в   терміновому   порядку   провести  огляд  сфери
застосування    існуючих    міжнародно-правових    положень    про
запобігання, припинення та ліквідацію тероризму в усіх його формах
і проявах з метою забезпечення  наявності  всеохоплюючих  правових
рамок, включаючи всі аспекти цього питання",
     посилаючись далі на резолюцію 51/210 Генеральної Асамблеї від
17 грудня 1996 року і Декларацію,  яка міститься у додатку до  неї
та яка доповнює Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного
тероризму 1994 року ( 995_370 ),
     відмічаючи також,  що  терористичні  напади  із застосуванням
вибухових та інших  смертоносних  пристроїв  набувають  все  більш
широких масштабів,
     відмічаючи далі,  що в  існуючих  багатосторонніх  положеннях
міжнародного права ці напади не розглядаються належним чином,
     будучи переконані   в   нагальній   необхідності    зміцнення
міжнародного  співробітництва між державами в розробці і прийнятті
ефективних,  практичних  заходів  для  попередження  таких   актів
тероризму та для кримінального переслідування і покарання винних,
     враховуючи, що   подібні   акти   є    предметом    серйозної
стурбованості всього міжнародного співтовариства,
     відмічаючи, що дії військових  формувань  держав  регулюються
нормами   міжнародного  права  за  рамками  цієї  Конвенції  і  що
виключення деяких діянь зі сфери застосування  цієї  Конвенції  не
звільняє  від  відповідальності за незаконні з іншої сторони акти,
не  робить  їх  законними  і   не   перешкоджає   притягненню   до
відповідальності на підставі інших законів,
     погодились про таке:
                             Стаття 1
     Для цілей цієї Конвенції:
     1. "Державний чи урядовий об'єкт" означає будь-який постійний
чи  тимчасовий  об'єкт  чи  транспортний  засіб,   який   займають
представники держави,  члени уряду, представники законодавчого або
судового органу, чи посадові особи, або службовці органу державної
влади або іншого державного органу або установи,  чи службовці або
посадові особи міжурядової  організації  у  зв'язку  з  виконанням
своїх службових обов'язків, або який використовується ними.
     2. "Об'єкт інфраструктури"  означає  будь-який  об'єкт,  який
знаходиться  в  державній чи приватній власності та який надає або
розподіляє послуги в інтересах населення такі,  як водопостачання,
каналізація, енергопостачання, постачання палива чи зв'язок.
     3. "Вибуховий або інший смертоносний пристрій" означає:
     a) вибухову  або запалювальну зброю чи пристрій,  призначений
або здатний заподіяти смерть,  серйозне  каліцтво  або  спричинити
суттєві матеріальні збитки; або
     b) зброя  чи  пристрій,  призначений  чи  здатний  заподіяти
смерть,  серйозне  каліцтво  або  спричинити  суттєві матеріальні
збитки  шляхом  вивільнення,  розсіювання  або  впливу  токсичних
хімічних  речовин,  біологічних агентів або токсинів або подібних
речовин, чи радіації або радіоактивного матеріалу.
     4. "Збройні  сили держави" означає збройні сили держави,  які
організовані,  навчені та оснащені відповідно до  її  внутрішнього
законодавства  в  першу  чергу  для виконання завдань національної
оборони або безпеки,  та осіб, які діють на підтримку цих збройних
сил,  знаходячись під їхнім офіційним командуванням,  контролем та
відповідальністю.
     5. "Місце   громадського  користування"  означає  ті  частини
будь-якої будівлі,  земельної ділянки,  вулиці,  водного шляху або
інших  місць,  які  доступні  або відкриті для населення постійно,
періодично або час від  часу,  і  включає  будь-який  комерційний,
діловий,  культурний, історичний, просвітній, культовий, урядовий,
розважальний,  рекреаційний або  аналогічний  об'єкт,  який  таким
чином доступний або відкритий для населення.
     6. "Система громадського  транспорту"  означає  всі  об'єкти,
транспортні  засоби та допоміжні елементи - державні або приватні,
-   які   використовуються   під   час   або   з   метою   надання
загальнодоступних послуг з перевезення людей та вантажу.
                             Стаття 2
     1. Будь-яка  особа  чинить  злочин за змістом цієї Конвенції,
якщо вона незаконно й умисно доставляє,  розміщує, приводить в дію
або  підриває  вибуховий  або  інший смертоносний пристрій в межах
місць громадського користування, державного або урядового об'єкта,
об'єкта системи громадського транспорту або об'єкта інфраструктури
або таким чином, що це спрямовано проти них:
     a) з наміром заподіяти смерть або серйозне каліцтво; або
     b) з наміром вчинити значне руйнування такого місця,  об'єкта
або  системи,  коли  таке руйнування спричиняє або може спричинити
великі економічні збитки.
     2. Будь-яка особа також здійснює протизаконні дії,  якщо вона
намагається вчинити будь-який із злочинів, зазначених у пункті 1.
     3. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона:
     a) бере участь як співучасник у вчиненні будь-якого  злочину,
зазначеного в пунктах 1 або 2; або
     b) організовує інших осіб або керує  ними  з  метою  вчинення
будь-якого зі злочинів, зазначених у пунктах 1 або 2; або
     c) будь-яким іншим чином сприяє вчиненню одного  або  кількох
злочинів,  зазначених у пунктах 1 або 2, групою осіб, які діють із
спільною метою,  якщо таке сприяння здійснюється умисно та  або  з
метою  підтримки спільної злочинної діяльності чи мети групи,  або
із усвідомленням  умислу  групи  вчинити  відповідний  злочин  або
злочини.
                             Стаття 3
      Ця Конвенція  не  застосовується  у  випадках,  коли  злочин
вчинено  в  одній  державі,  підозрюваний  у  скоєнні  злочину   і
потерпілий  є  громадянами  цієї  держави,  підозрюваний у скоєнні
злочину знайдений на території цієї держави,  і жодна інша держава
не  має  підстав  для  здійснення  своєї  юрисдикції відповідно до
пункту 1 статті 6 або пункту 2 статті  6  цієї  Конвенції,  що  не
виключає  застосування  до  цих  випадків  за відповідних обставин
положень статей 10-15.
                             Стаття 4
     Кожна держава-учасниця вживає таких заходів,  які можуть бути
необхідними:
     a) для  визнання  кримінальними   злочинами   згідно   з   її
внутрішнім  законодавством  діянь,  зазначених  у  статті  2  цієї
Конвенції;
     b) для  встановлення  за  ці  злочини  відповідних покарань з
урахуванням тяжкого характеру цих злочинів.
                             Стаття 5
     Кожна держава-учасниця вживає таких заходів,  які можуть бути
необхідними,   в  тому  числі  у  відповідних  випадках  в  галузі
внутрішнього законодавства,  для забезпечення того,  щоб  злочинні
діяння,  які підпадають під дію цієї Конвенції, зокрема спрямовані
чи розраховані на створення  обстановки  терору  серед  населення,
групи   осіб   чи   конкретних   осіб,  ні  за  яких  обставин  не
виправдовувалися з будь-яких міркувань політичного, філософського,
ідеологічного,   расового,   етнічного,   релігійного  або  іншого
аналогічного характеру і підлягали покаранню відповідно до ступеня
їх тяжкості.
                             Стаття 6
     1. Кожна  держава-учасниця  вживає таких заходів,  які можуть
бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів,
зазначених у статті 2, коли:
     a) злочин вчинено на території цієї держави; або
     b) злочин  вчинено  на  борту судна,  яке плаває під прапором
цієї держави,  або повітряного судна, яке зареєстроване відповідно
до законів цієї держави на момент вчинення злочину; або
     c) злочин вчинено громадянином цієї держави.
     2. Держава-учасниця може також встановити юрисдикцію відносно
будь-якого такого злочину, коли:
     a) злочин вчинено проти громадянина цієї держави; або
     b) злочин вчинено проти державного або урядового об'єкта цієї
держави  за  кордоном,  включаючи посольство або приміщення іншого
дипломатичного або консульського представництва цієї держави; або
     c) злочин  вчинено  особою  без  громадянства,  яка  звичайно
мешкає на території цієї держави; або
     d) злочин  являє  собою  спробу  змусити  цю  державу вчинити
будь-яку дію або утриматись від неї; або
     e) злочин   вчинено   на   борту   повітряного   судна,   яке
експлуатується урядом цієї держави.
     3. При ратифікації,  прийнятті,  схваленні цієї Конвенції або
приєднанні до неї кожна держава-учасниця  повідомляє  Генерального
секретаря   Організації  Об'єднаних  Націй  про  встановлення  нею
юрисдикції відповідно до пункту 2 на підставі  свого  внутрішнього
законодавства.    У    випадку    яких-небудь    змін   відповідна
держава-учасниця негайно повідомляє про це Генерального секретаря.
     4. Кожна  держава-учасниця  аналогічним  чином  вживає  таких
заходів,  які  можуть  бути  необхідними   для   встановлення   її
юрисдикції   відносно   злочинів,  зазначених  у  статті  2,  коли
підозрюваний у скоєнні злочину знаходиться на її території і  вона
не  видає  його  жодній  з  держав-учасниць, які  встановили  свою
юрисдикцію відповідно до пункту 1 або 2.
     5. Ця    Конвенція    не   виключає   можливості   здійснення
кримінальної    юрисдикції,    встановленої     державою-учасницею
відповідно до її внутрішнього законодавства.
                             Стаття 7
     1. Держава-учасниця,  отримавши інформацію про те,  що особа,
яка скоїла злочин або підозрюється у скоєнні злочину,  зазначеного
в  статті  2,  може  знаходитися  на  її  території,  вживає таких
заходів,  які   можуть   бути   необхідними   відповідно   до   її
національного законодавства для розслідування фактів,  наведених в
цій інформації.
     2. Переконавшись,     що     обставини    цього    вимагають,
держава-учасниця,  на території  якої  знаходиться  злочинець  або
підозрюваний   у  скоєнні  злочину,  вживає  відповідно  до  свого
внутрішнього законодавства належних заходів для забезпечення  його
присутності з метою судового переслідування або видачі.
     3. Будь-яка особа, відносно якої вживаються заходи, згадані в
пункті 2, має право:
     a) невідкладно   зв'язатися    з    найближчим    відповідним
представником  держави,  громадянином  якої  вона  є або яка іншим
чином правомочна захищати права  цієї  особи,  або,  якщо  вона  є
особою  без  громадянства,  з представником держави,  на території
якої вона звичайно мешкає;
     b) на відвідання її представником цієї держави;
     c) бути поінформованою про свої права згідно з підпунктами a)
та b).
     4. Права,  згадані в пункті  3,  здійснюються  відповідно  до
законодавства держави, на території якої знаходиться злочинець або
підозрюваний у скоєнні злочину,  причому згадане законодавство має
забезпечувати   можливість   повністю   досягти   мети,  для  якої
призначені права, які надаються відповідно до пункту 3.
     5. Положення  пунктів 3 і 4 не завдають шкоди праву будь-якої
держави-учасниці,  яка  претендує  на  юрисдикцію  відповідно   до
підпункту  1  c)  або  2 c) статті 6,  просити Міжнародний комітет
Червоного Хреста зв'язатися з підозрюваним у  скоєнні  злочину  та
відвідати його.
     6. Після того,  як держава-учасниця відповідно до цієї статті
взяла  особу  під  варту,  вона  повинна  безпосередньо  або через
Генерального  секретаря  Організації  Об'єднаних   Націй   негайно
повідомити    державам-учасницям,    які   встановили   юрисдикцію
відповідно до пунктів 1 і 2 статті 6,  та,  якщо  вона  вважає  за
доцільне  будь-яким іншим заінтересованим державам-учасницям,  про
факт знаходження такої особи під вартою і  про  обставини,  які  є
підставою для її затримання. Держава, яка проводить розслідування,
що передбачається в пункті  1  цієї  статті,  оперативно  інформує
згадані  держави-учасниці  про свої висновки і повідомляє,  чи має
вона намір здійснити юрисдикцію.
                             Стаття 8
     1. Держава-учасниця,   на    території    якої    знаходиться
підозрюваний  у  скоєнні  злочину,  у випадках,  до яких може бути
застосована стаття 6, якщо вона не видає цю особу, зобов'язана без
будь-яких винятків і незалежно від того,  вчинено цей злочин на її
території чи ні,  без невиправданих затримок передати справу своїм
компетентним  органам  з метою кримінального переслідування шляхом
проведення розгляду відповідно до свого законодавства.  Ці  органи
приймають рішення таким же чином, як і у випадку будь-якого іншого
тяжкого злочину, відповідно до законодавства цієї держави.
     2. В    усіх    випадках,    коли   внутрішнє   законодавство
держави-учасниці дозволяє  їй  видати  або  іншим  чином  передати
одного  із  своїх громадян тільки за тієї умови,  що ця особа буде
повернена до цієї держави для  відбування  покарання  за  вироком,
який  був  винесений  в  результаті судового розгляду або розгляду
справи в суді,  для якого запитувалася видача  або  передача  цієї
особи, і ця держава та держава, яка клопоче про видачу цієї особи,
згодні з цим варіантом та іншими умовами,  які вони можуть визнати
доцільними,  такої  обумовленої видачі або передачі буде достатньо
для виконання зобов'язання,  про  яке  йдеться  в  пункті  1  цієї
статті.
                             Стаття 9
     1. Злочини,  зазначені  у  статті  2,  вважаються такими,  що
підлягають  включенню  як  злочини,  що  спричиняють    видачу, до
будь-якого  з  договорів  про  видачу,  укладеного  між будь-якими
державами-учасницями  до   набуття   цією   Конвенцією   чинності.
Держави-учасниці  зобов'язуються  включати ці злочини як такі,  що
спричиняють видачу,  до всіх договорів про видачу,  які  будуть  в
подальшому укладатися між ними.
     2. Якщо  держава-учасниця,  яка  обумовлює  видачу  наявністю
договору,  отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці,
з якою вона не має договору про видачу,  держава, що запитує, може
на  свій  розсуд  розглядати  цю Конвенцію як правову підставу для
видачі  відносно  злочинів,  зазначених   у   статті   2.   Видача
здійснюється з дотриманням інших умов, передбачених законодавством
держави, до якої направлено запит.
     3. Держави-учасниці,  які  не  обумовлюють  видачу  наявністю
договору,  розглядають у відносинах між собою зазначені у статті 2
злочини  як  такі,  що  спричиняють  видачу  з  дотриманням  умов,
передбачених законодавством держави, до якої направлено запит.
     4. У   разі   необхідності   зазначені  у  статті  2  злочини
розглядаються державами-учасницями з метою видачі так,  ніби  вони
були скоєні не тільки в місці вчинення, але й на території держав,
які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2  статті
6.
     5. Положення всіх договорів та домовленостей про  видачу  між
державами-учасницями  відносно  злочинів,  зазначених  у статті 2,
вважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями  в  тій
мірі, в якій вони несумісні з цією Конвенцією.
                            Стаття 10
     1. Держави-учасниці надають одна одній максимальну допомогу у
зв'язку  з  розслідуванням,   кримінальним   переслідуванням   або
процедурами  видачі,  які  були  розпочаті  відносно  зазначених у
статті 2 злочинів,  включаючи сприяння в отриманні наявних  у  них
доказів, необхідних для розгляду.
     2. Держави-учасниці виконують свої зобов'язання за пунктом  1
цієї   статті   згідно   з   будь-якими   договорами   та   іншими
домовленостями про взаємну правову допомогу,  що існують між ними.
За  відсутності таких договорів або домовленостей держави-учасниці
надають одна  одній  допомогу  відповідно  до  свого  внутрішнього
законодавства.
                            Стаття 11
     Жодний зі злочинів,  зазначених у статті 2,  не розглядається
для цілей видачі або  взаємної  правової  допомоги  як  політичний
злочин  або  як  злочин,  пов'язаний  з  політичним злочином,  або
злочин,  викликаний політичними мотивами.  Відповідно, пов'язане з
таким злочином прохання про видачу або взаємну правову допомогу не
може бути відхилено тільки на тій  підставі,  що  воно  стосується
політичного   злочину   або   злочину,  пов'язаного  з  політичним
злочином, або злочину, викликаного політичними мотивами.
                            Стаття 12
     Ніщо в цій Конвенції  не  повинно  тлумачитись  як  таке,  що
зобов'язує  видавати будь-яку особу або надавати взаємну допомогу,
якщо держава,  до  якої  направлено  запит,  має  вагомі  підстави
вважати,  що прохання про видачу у зв'язку із зазначеними у статті
2 злочинами  або  про  взаємну  правову  допомогу  відносно  таких
злочинів  має  на  меті  судове  переслідування або покарання цієї
особи з причини її раси, віросповідання, національності, етнічного
походження  чи  політичних  переконань  або  що  задоволення цього
прохання завдало б шкоди становищу цієї особи з  будь-якої  з  цих
причин.
                            Стаття 13
     1. Особа,  яка  знаходиться  під  вартою  або  відбуває строк
тюремного ув'язнення в одній державі-учасниці і присутність якої в
іншій    державі-учасниці    необхідна   для   надання   свідчень,
встановлення особи або надання іншої допомоги в отриманні  доказів
для  розслідування  або  кримінального переслідування у зв'язку зі
злочинами відповідно до  цієї  Конвенції,  може  бути  передана  з
дотриманням таких умов:
     a) ця особа добровільно дає на те свою згоду на основі повної
інформації; і
     b) компетентні органи  обох  держав  дійшли  згоди  на  таких
умовах, які ці держави можуть вважати прийнятними.
     2. Для цілей цієї статті:
     a) держава,  якій передається особа, правомочна і зобов'язана
утримувати передану особу під вартою,  якщо  тільки  держава,  яка
передала цю особу, не просила про інше або не санкціонувала інше;
     b) держава,  якій передана особа,  без затримок виконує  своє
зобов'язання  щодо  повернення цієї особи в розпорядження держави,
яка  раніше  передала  цю  особу,  так,  як  це   було   узгоджено
заздалегідь  або було іншим чином узгоджено компетентними органами
обох держав;
     c) держава,  якій  передана  особа,  не  повинна вимагати від
держави, яка передала цю особу, ініціювати процедуру видачі для її
повернення;
     d) переданій особі в строк покарання,  який вона  відбуває  в
державі, з якої вона передана, зараховується строк перебування під
вартою в державі, до якої вона була передана.
     3. Без  згоди  держави-учасниці,  з  якої  відповідно до цієї
статті має бути передана та чи інша особа, ця особа, незалежно від
її  громадянства,  не  підлягає  переслідуванню  чи  утриманню під
вартою і не може зазнавати будь-яких інших  обмежень  відносно  її
особистої свободи на території держави,  якій передана ця особа, у
зв'язку з діями чи винесеними відносно неї вироками до її від'їзду
з території держави, до якої вона була передана.
                            Стаття 14
     Будь-якій особі,  яка  взята  під варту і відносно якої вжиті
будь-які інші заходи або провадиться розгляд  відповідно  до  цієї
Конвенції,  гарантується  справедливе  поводження,  в  тому  числі
користування   всіма   правами   і   гарантіями   відповідно    до
законодавства держави,  на території якої ця особа знаходиться,  і
застосовуваних положень міжнародного  права,  включаючи  положення
про права людини.
                            Стаття 15
     Держави-учасниці співробітничають   у  запобіганні  злочинам,
зазначеним у статті 2, зокрема шляхом:
     a) вжиття всіх можливих заходів,  включаючи, за необхідності,
законодавчі  заходи  з  попередження  підготовки  в  межах   їхніх
відповідних територій до вчинення цих злочинів у межах і за межами
їхніх територій і заходи щодо протидії такій  підготовці,  в  тому
числі заходи по забороні на їхніх територіях незаконної діяльності
осіб,  груп та організацій,  які підбурюють,  організують,  умисно
фінансують злочини, зазначені у статті 2, сприяють їм або беруть у
них участь;
     b) обміну  точною  і  перевіреною  інформацією  відповідно до
свого національного законодавства і  координації  адміністративних
та  інших  заходів,  які  вживаються,  коли це необхідно,  з метою
запобігання вчиненню злочинів, зазначених у статті 2;
     c) здійснення,  коли  це доречно,  досліджень і розробок щодо
методів виявлення вибухових  та  інших  небезпечних  речовин,  які
можуть  спричинити  смерть та каліцтво,  проведення консультацій з
питань розробки стандартів  для  маркування  вибухових  речовин  з
метою  визначення  їхнього  походження  в результаті розслідування
після  вибухів,  обміну  інформацією   про   превентивні   заходи,
налагодження співробітництва і передачі технології, устаткування і
відповідних матеріалів.
                            Стаття 16
     Держава-учасниця, в  якій  підозрюваний  у  скоєнні   злочину
зазнає  кримінального  переслідування,  повідомляє  відповідно  до
свого внутрішнього законодавства або застосовуваних  процедур  про
остаточні результати розгляду Генеральному секретареві Організації
Об'єднаних   Націй,   який   направляє   цю    інформацію    іншим
державам-учасницям.
                            Стаття 17
     Держави-учасниці виконують  свої  зобов'язання  згідно з цією
Конвенцією таким чином,  щоб це відповідало  принципам  суверенної
рівності  і  територіальної  цілісності  держав,  а також принципу
невтручання у внутрішні справи інших держав.
                            Стаття 18
     Ніщо в  цій  Конвенції  не  наділяє  державу-учасницю  правом
здійснювати  на  території  іншої  держави-учасниці  юрисдикцію  і
функції,  які входять виключно до компетенції органів  цієї  іншої
держави-учасниці відповідно до її внутрішнього законодавства.
                            Стаття 19
     1. Ніщо в цій Конвенції не зачіпає інших прав, зобов'язань та
обов'язків держав та осіб згідно  з  міжнародним  правом,  зокрема
згідно  з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй
( 995_010 ) і міжнародним гуманітарним правом.
     2. Дії  збройних  сил  під  час  збройного  конфлікту,  як ці
терміни  тлумачаться  в  міжнародному  гуманітарному  праві,   які
регулюються  цим  правом,  не  регулюються цією Конвенцією,  як не
регулюються нею і дії,  вчинені збройними силами держави  з  метою
виконання  їхніх  офіційних  функцій,  оскільки  вони  регулюються
іншими нормами міжнародного права.
                            Стаття 20
     1. Будь-який спір між двома  чи  більше  державами-учасницями
щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути
врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду  часу,
передається  на прохання однієї з них до арбітражу.  Якщо протягом
шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони  не
зможуть  домовитися  про  його організацію,  будь-яка з цих сторін
може передати спір до  Міжнародного  Суду,  звернувшись  з  заявою
відповідно до Статуту Суду ( 995_010 ).
     2. Кожна держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті,
схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї заявити про те,  що
вона не вважає себе зв'язаною положеннями пункту  1  цієї  статті.
Інші  держави-учасниці  не  будуть  зв'язані  положеннями пункту 1
відносно   будь-якої   держави-учасниці,    яка    зробила    таке
застереження.
     3. Будь-яка держава,  яка зробила застереження відповідно  до
пункту  2 цієї статті,  може в будь-який час зняти це застереження
шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації  Об'єднаних
Націй.
                            Стаття 21
     1. Ця  Конвенція відкрита для підписання всіма державами з 12
січня 1998 року до 31 грудня 1999  року  в  центральних  установах
Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку.
     2. Ця   Конвенція   підлягає   ратифікації,   прийняттю   або
схваленню.  Ратифікаційні  грамоти або документи про прийняття або
схвалення  здаються   на   зберігання   Генеральному   секретареві
Організації Об'єднаних Націй.
     3. Ця Конвенція відкрита для  приєднання  будь-якої  держави.
Документи  про  приєднання  здаються  на  зберігання  Генеральному
секретареві Організації Об'єднаних Націй.
                            Стаття 22
     1. Ця Конвенція набуває чинності на 30-й день після здачі  на
зберігання  Генеральному  секретареві Організації Об'єднаних Націй
двадцять другої ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття,
схвалення або приєднання.
     2. Для кожної держави,  яка ратифікує,  приймає чи схвалює цю
Конвенцію  або  приєднується  до  неї  після  здачі  на зберігання
двадцять другої ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття,
схвалення або приєднання,  Конвенція набуває чинності на тридцятий
день після здачі на зберігання  цією  державою  її  ратифікаційної
грамоти або документа про прийняття, схвалення чи приєднання.
                            Стаття 23
     1. Будь-яка  держава-учасниця  може  денонсувати цю Конвенцію
шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря  Організації
Об'єднаних Націй.
     2. Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з
дати  отримання  повідомлення  Генеральним  секретарем Організації
Об'єднаних Націй.
                            Стаття 24
     Оригінал цієї Конвенції,  тексти якої англійською, арабською,
іспанською,  китайською,  російською та французькою мовами є рівно
автентичними,  здається  на  зберігання  Генеральному  секретареві
Організації  Об'єднаних  Націй,  який розсилає завірені копії цієї
Конвенції всім державам.
     На посвідчення чого  нижчепідписані,  належним  чином  на  те
уповноважені своїми відповідними урядами,  підписали цю Конвенцію,
відкриту для підписання в Нью-Йорку 12 січня 1998 року.
     Вірність перекладу   з   англійської   на   українську   мову
засвідчено начальником   Служби   офіційний  перекладів  Правового
департаменту МЗС України.
                     Международная конвенция
                 о борьбе с бомбовым терроризмом
                       16 декабря 1997 года
 
     Государства-участники настоящей    Конвенции,
     принимая во  внимание  цели  и  принципы  Устава  Организации
Объединенных   Наций   (   995_010   ),   касающиеся   поддержания
международного мира и безопасности  и  развития  добрососедства  и
дружественных отношений и сотрудничества между государствами,
     будучи глубоко обеспокоены эскалацией  по  всему  миру  актов
терроризма во всех его формах и проявлениях,
     ссылаясь на Декларацию (1) по  случаю  пятидесятой  годовщины
Организации   Объединенных  Наций   от   24   октября   1995  года
( 995_375 ),
     ссылаясь также на содержащуюся в приложении к резолюции 49/60
Генеральной Ассамблеи от 9 декабря 1994 года Декларацию о мерах по
ликвидации международного  терроризма  (995_502  ),  в которой,  в
частности,  (государства-члены  Организации   Объединенных   Наций
торжественно  подтверждают,  что  они  безоговорочно  осуждают как
преступные и не имеющие оправдания все  акты,  методы  и  практику
терроризма, где бы и кем бы они ни осуществлялись, в том числе те,
которые  ставят   под   угрозу   дружественные   отношения   между
государствами  и народами и угрожают территориальной целостности и
безопасности государств),
     отмечая, что в Декларации государствам также предлагается  (в
срочном  порядке  провести  обзор  сферы  применения  существующих
международно-правовых положений  о  предупреждении,  пресечении  и
ликвидации  терроризма  во  всех  его формах и проявлениях с целью
обеспечить наличие всеобъемлющих правовых  рамок,  включающих  все
аспекты этого вопроса),
     ссылаясь на резолюцию  51/210  Генеральной  Ассамблеи  от  17
декабря  1996  года  ( 995_370 ) и содержащуюся в приложении к ней
Декларацию,  дополняющую  Декларацию   о   мерах   по   ликвидации
международного терроризма 1994 года,
     отмечая, что   террористические   нападения   с   применением
взрывных  или  иных  смертоносных  устройств приобретают все более
широкие масштабы,
     отмечая также,  что  в существующих многосторонних положениях
международного права  эти  нападения  не  рассматриваются  должным
образом,
     будучи убеждены  в  настоятельной  необходимости   укрепления
международного  сотрудничества  между государствами в разработке и
принятии эффективных,  практических мер для  предупреждения  таких
актов  терроризма  и  для  уголовного  преследования  и  наказания
виновных, учитывая, что подобные акты являются предметом серьезной
озабоченности всего международного сообщества,
     отмечая, что  действия   воинских   формирований   государств
регулируются  нормами  международного  права  за рамками настоящей
Конвенции и что исключение некоторых деяний  из  сферы  применения
настоящей   Конвенции   не   освобождает   от  ответственности  за
незаконные в иных отношениях акты,  не делает их  законными  и  не
препятствует  привлечению  к  ответственности  на основании других
законов,
     согласились о нижеследующем:
                             Статья 1
     Для целей настоящей Конвенции:
     1. (Государственный  или  правительственный  объект) означает
любой постоянный или временный объект или  транспортное  средство,
используемые или  занимаемые представителями государства,  членами
правительства, представителями  законодательного   или   судебного
органа, либо    должностными    лицами    или   служащими   органа
государственной власти  или  иного  государственного  органа   или
учреждения, либо     служащими     или     должностными     лицами
межправительственной организации  в  связи  с  выполнением   своих
служебных обязанностей.
     2. (Объект  инфраструктуры)  означает  любой  находящийся   в
государственной или частной собственности объект,  оказывающий или
распределяющий услуги   в   интересах   населения,   такие,    как
водоснабжение, канализация,  энергоснабжение,  снабжение  топливом
или связь.
     3. (Взрывное или иное смертоносное устройство) означает:
     a) взрывное  или   зажигательное   оружие   или   устройство,
предназначенное или  способное причинить смерть,  серьезное увечье
или существенный материальный ущерб; или
     b) оружие   или  устройство,  предназначенное  или  способное
причинить смерть,  серьезное увечье или существенный  материальный
ущерб посредством   высвобождения,   рассеивания  или  воздействия
токсических химических веществ, биологических агентов или токсинов
или же  аналогичных  веществ,  либо  радиации  или  радиоактивного
материала.
     4. (Вооруженные  силы  государства) означает вооруженные силы
государства, которые   организованы,   обучены   и   оснащены    в
соответствии с  его  внутренним законодательством в первую очередь
для выполнения задач национальной обороны или безопасности, и лиц,
действующих в  поддержку  этих  вооруженных  сил,  находясь под их
официальным командованием, контролем и ответственностью.
     5. (Места общественного пользования) означают те части любого
здания, земельного участка,  улицы,  водного пути или других мест,
которые доступны  или  открыты  для населения,  будь то постоянно,
периодически или время от времени,  и включают любой коммерческий,
деловой, культурный,  исторический,  просветительский,  культовый,
государственный, развлекательный,  рекреационный  или  аналогичный
объект, который таким образом доступен или открыт для населения.
     6. (Система общественного транспорта) означает  все  объекты,
транспортные средства   и   вспомогательные  элементы  -  будь  то
государственные или частные, - которые используются в ходе или для
целей оказания общедоступных услуг по перевозке людей или грузов.
                             Статья 2
     1. Любое  лицо  совершает  преступление  по  смыслу настоящей
Конвенции, если  оно   незаконно   и   преднамеренно   доставляет,
помещает, приводит  в  действие  или  взрывает  взрывное  или иное
смертоносное устройство в пределах мест общественного пользования,
государственного или  правительственного объекта,  объекта системы
общественного транспорта  или  объекта  инфраструктуры  или  таким
образом, что это направлено против них:
     a) с намерением причинить смерть или серьезное увечье; или
     b) с  намерением  произвести  значительное  разрушение  таких
мест, объекта или системы, когда такое разрушение влечет или может
повлечь причинение крупного экономического ущерба.
     2. Любое лицо также совершает преступление, если оно пытается
совершить какое-либо   из   преступлений,  указанных  в  пункте  1
настоящей статьи.
     3. Любое лицо также совершает преступление, если оно:
     a) участвует в качестве соучастника в совершении  какого-либо
из преступлений, указанных в пунктах 1 или 2 настоящей статьи; или
     b) организует других лиц или руководит ими с целью совершения
какого-либо из преступлений, указанных в пунктах 1 или 2 настоящей
статьи; или
     c) любым  другим  образом  способствует совершению одного или
более преступлений,  указанных в пунктах 1 или 2 настоящей статьи,
группой  лиц,  действующих с общей целью;  такое содействие должно
оказываться умышленно и либо в целях  поддержки  общего  характера
преступной  деятельности  или  цели  группы,  или  же с осознанием
умысла   группы   совершить   соответствующее   преступление   или
преступления.
                             Статья 3
     Настоящая Конвенция   не   применяется   в   случаях,   когда
преступление совершено   в   одном   государстве,   предполагаемый
преступник и  потерпевшие  являются  гражданами этого государства,
предполагаемый преступник найден на территории этого государства и
никакое другое  государство  не  имеет оснований для осуществления
своей юрисдикции,  в соответствии с пунктом 1 статьи 6 или пунктом
2 статьи 6 настоящей Конвенции, что не исключает применения к этим
случаям  при  соответствующих  обстоятельствах  положений   статей
10-15.
                             Статья 4
     Каждое государство-участник принимает такие меры, какие могут
оказаться необходимыми:
     a) для   признания  уголовными  преступлениями  согласно  его
внутреннему законодательству  деяний,   указанных   в   статье   2
настоящей Конвенции;
     b) для  установления  за  эти  преступления   соответствующих
наказаний с учетом тяжкого характера этих преступлений.
                             Статья 5
     Каждое государство-участник принимает такие меры, какие могут
оказаться необходимыми,  в том числе в соответствующих  случаях  в
области внутреннего законодательства,  для обеспечения того, чтобы
преступные деяния, подпадающие под действие настоящей Конвенции, в
частности направленные  или  рассчитанные  на  создание обстановки
террора среди населения,  группы лиц или конкретных  лиц,  ни  при
каких обстоятельствах   не   подлежали  оправданию  по  каким-либо
соображениям   политического,    философского,    идеологического,
расового, этнического,   религиозного   или   иного   аналогичного
характера и влекли наказание сообразно степени их тяжести.
                             Статья 6
     1. Каждое государство-участник принимает  такие  меры,  какие
могут оказаться  необходимыми  для  установления  его юрисдикции в
отношении преступлений, указанных в статье 2, когда:
     a) преступление  совершено  на  территории этого государства;
или
     b) преступление  совершено  на  борту  судна,  плавающего под
флагом этого     государства,      или      воздушного      судна,
зарегистрированного согласно  законам  этого государства на момент
совершения преступления; или
     c) преступление совершено гражданином этого государства.
     2. Государство-участник   может   также    установить    свою
юрисдикцию в отношении любого такого преступления, когда:
     a) преступление    совершено    против    гражданина    этого
государства; или
     b) преступление   совершено   против   государственного   или
правительственного объекта этого государства за границей,  включая
посольство или помещения иного дипломатического  или  консульского
представительства этого государства; или
     c) преступление  совершено  лицом  без  гражданства,  которое
обычно проживает на территории этого государства; или
     d) преступление совершено в попытке принудить это государство
совершить какое-либо действие или воздержаться от него; или
     e) преступление  совершено   на   борту   воздушного   судна,
эксплуатируемого правительством этого государства.
     3. При ратификации,  принятии,  одобрении настоящей Конвенции
или присоединении  к  ней  каждое  государство-участник уведомляет
Генерального секретаря   Организации   Объединенных    Наций    об
установлении им  юрисдикции  в  соответствии с пунктом 2 настоящей
статьи на основании своего внутреннего законодательства.  В случае
каких-либо изменений      соответствующее     государство-участник
незамедлительно уведомляет об этом Генерального секретаря.
     4. Каждое  государство-участник аналогичным образом принимает
такие меры,  которые могут оказаться необходимыми для установления
его юрисдикции в отношении преступлений,  указанных в статье 2,  в
случаях, когда  предполагаемый   преступник   находится   на   его
территории и оно не выдает его ни одному из государств-участников,
которые установили свою юрисдикцию в соответствии с пунктами 1 или
2 настоящей статьи.
     5. Настоящая Конвенция не исключает  осуществления  уголовной
юрисдикции, установленной государством-участником в соответствии с
его внутренним законодательством.
                             Статья 7
     1. Государство-участник,  получив информацию о том, что лицо,
которое совершило  или  предположительно  совершило  преступление,
указанное в  статье  2,  может  находиться  на   его   территории,
принимает такие   меры,   которые   могут   быть   необходимыми  в
соответствии с    его    национальным    законодательством     для
расследования фактов, указанных в этой информации.
     2. Убедившись,    что    обстоятельства     того     требуют,
государство-участник, на  территории которого находится преступник
или предполагаемый преступник,  принимает в соответствии со  своим
внутренним законодательством  надлежащие  меры  по обеспечению его
присутствия для целей уголовного преследования или выдачи.
     3. Любое   лицо,   в  отношении  которого  принимаются  меры,
упомянутые в пункте 2 настоящей статьи, имеет право:
     a) безотлагательно   связаться  с  ближайшим  соответствующим
представителем государства,  гражданином которого оно является или
которое иным  образом  правомочно защищать права этого лица,  или,
если оно  является  лицом  без   гражданства,   с   представителем
государства, на территории которого оно обычно проживает;
     b) на посещение его представителем этого государства;
     c) быть проинформированным о своих правах согласно подпунктам
a и b.
     4. Права,   упомянутые   в   пункте   3   настоящей   статьи,
осуществляются в соответствии с законодательством государства,  на
территории которого   находится   преступник   или  предполагаемый
преступник, причем упомянутое законодательство должно обеспечивать
возможность полностью достигнуть целей,  для которых предназначены
права, предоставляемые согласно пункту 3.
     5. Положения пунктов 3 и 4 настоящей статьи не наносят ущерба
праву любого государства-участника,  претендующего  на  юрисдикцию
согласно подпункту c) пункта 1 или подпункту c) пункта 2 статьи 6,
просить  Международный  комитет  Красного   Креста   связаться   с
предполагаемым преступником или посетить его.
     6. После  того  как  государство-участник  в  соответствии  с
настоящей статьей  заключило лицо под стражу,  оно должно напрямую
или через Генерального секретаря  Организации  Объединенных  Наций
безотлагательно сообщить      государствам-участникам,     которые
установили юрисдикцию согласно пунктам 1 и 2 статьи 6, и, если оно
сочтет целесообразным,      любым      другим     заинтересованным
государствам-участникам о факте нахождения такого лица под стражей
и об   обстоятельствах,  требующих  его  задержания.  Государство,
которое проводит  расследование,   предусматриваемое   пунктом   1
настоящей статьи,      оперативно      информирует      упомянутые
государства-участники о своих выводах и сообщает,  намерено ли оно
осуществить юрисдикцию.
                             Статья 8
     1. Государство-участник,  на  территории  которого  находится
предполагаемый преступник,  в случаях,  к которым применима статья
6, если оно не выдает это лицо,  обязано без каких-либо исключений
и независимо от того,  совершено ли преступление на его территории
или нет,   без   неоправданных   задержек   передать   дело  своим
компетентным органам  для  целей  уголовного  преследования  путем
проведения разбирательства     в     соответствии     со     своим
законодательством. Эти органы принимают решение таким же  образом,
как и  в  случае  любого  другого  преступления  тяжкого характера
согласно законодательству этого государства.
     2. Во   всех   случаях,   когда  внутреннее  законодательство
государства-участника позволяет  ему  выдать  или   иным   образом
передать одного  из своих граждан только при том условии,  что это
лицо будет возвращено в это государство для отбывания наказания по
приговору, вынесенному  в результате судебного разбирательства или
рассмотрения дела в суде,  для которого испрашивалась  выдача  или
передача   этого   лица,   и  данное  государство  и  государство,
ходатайствующее о выдаче этого лица,  согласны с этим вариантом  и
другими условиями,  которые  они  могут признать уместными,  такой
обусловленной выдачи или передачи будет достаточно для  выполнения
обязанности, о которой говорится в пункте 1 настоящей статьи.
                             Статья 9
     1. Преступления,  указанные в статье 2, считаются подлежащими
включению в  качестве  преступлений,  влекущих  выдачу,  в   любой
договор о      выдаче,      заключенный      между     какими-либо
государствами-участниками до  вступления  настоящей  Конвенции   в
силу. Государства-участники  обязуются включать такие преступления
в качестве  преступлений,  влекущих  выдачу,  во  все  договоры  о
выдаче, которые будут впоследствии заключаться между ними.
     2. Когда государство-участник,  которое обусловливает  выдачу
наличием договора,   получает   просьбу   о   выдаче   от  другого
государства-участника, с которым оно не имеет договора  о  выдаче,
запрашиваемое государство может по своему усмотрению рассматривать
настоящую Конвенцию в качестве правового основания  для  выдачи  в
связи   с   преступлениями,   указанными   в   статье   2.  Выдача
осуществляется  с  соблюдением  других  условий,   предусмотренных
законодательством запрашиваемого государства.
     3. Государства-участники,  не обусловливающие выдачу наличием
договора, рассматривают  в  отношениях  между  собой преступления,
указанные в статье 2,  в качестве преступлений, влекущих выдачу, с
соблюдением условий,       предусмотренных       законодательством
запрашиваемого государства.
     4. В случае необходимости преступления, указанные в статье 2,
рассматриваются государствами-участниками для  целей  выдачи,  как
если бы  они были совершены не только в месте их совершения,  но и
на территории государств,  которые установили  свою  юрисдикцию  в
соответствии с пунктами 1 и 2 статьи 6.
     5. Положения всех договоров и договоренностей о выдаче  между
государствами-участниками,  в связи с преступлениями, указанными в
статье 2,    считаются    измененными    в    отношениях     между
государствами-участниками в  той мере,  в какой они несовместимы с
настоящей Конвенцией.
                            Статья 10
     1. Государства-участники оказывают  друг  другу  максимальную
помощь в  связи  с  расследованиями,  уголовным преследованием или
процедурами выдачи, начатыми в отношении преступлений, указанных в
статье 2,   включая   содействие   в  получении  имеющихся  у  них
доказательств, необходимых для разбирательства.
     2. Государства-участники   выполняют  свои  обязательства  по
пункту 1 настоящей статьи в соответствии с любыми  договорами  или
другими договоренностями о взаимной правовой помощи, которые могут
существовать между  ними.  В  отсутствие   таких   договоров   или
договоренностей государства-участники  оказывают друг другу помощь
согласно их внутреннему законодательству.
                            Статья 11
     Ни одно  из  преступлений,   указанных   в   статье   2,   не
рассматривается  для целей выдачи или взаимной правовой помощи как
политическое   преступление   или   преступление,   связанное    с
политическим преступлением,     или     преступление,    вызванное
политическими мотивами.   Соответственно,   связанная   с    таким
преступлением  просьба  о выдаче или о взаимной правовой помощи не
может быть отклонена лишь  на  том  основании,  что  она  касается
политического преступления    или   преступления,   связанного   с
политическим преступлением,    или    преступления,     вызванного
политическими мотивами.
                            Статья 12
     Ничто в   настоящей   Конвенции  не  должно  толковаться  как
налагающее обязательство выдавать какое-либо  лицо  или  оказывать
взаимную помощь,   если  запрашиваемое  государство  имеет  веские
основания полагать, что просьба о выдаче в связи с преступлениями,
упомянутыми в статье 2, или о взаимной правовой помощи в отношении
таких преступлений  имеет   целью   судебное   преследование   или
наказание   этого  лица  по  причине  его  расы,  вероисповедания,
гражданства, этнического происхождения или политических  убеждений
или что  удовлетворение  этой  просьбы  нанесло бы ущерб положению
этого лица по любой из этих причин.
                            Статья 13
     1. Лицо,  которое находится под  стражей  или  отбывает  срок
тюремного  заключения  в одном государстве-участнике и присутствие
которого в другом государстве-участнике требуется для  целей  дачи
показаний, установления   личности  или  оказания  иной  помощи  в
получении доказательств   для   расследования    или    уголовного
преследования в  связи с преступлениями в соответствии с настоящей
Конвенцией, может быть передано с соблюдением следующих условий:
     a) это  лицо  свободно  дает  на  то  свое согласие на основе
полной информации; и
     b) компетентные  власти обоих государств достигли согласия на
таких условиях, которые эти государства могут счесть приемлемыми.
     2. Для целей настоящей статьи:
     a) государство,  которому  передается  лицо,   правомочно   и
обязано содержать   переданное   лицо  под  стражей,  если  только
государство, которое передало это лицо,  не просило об ином или не
санкционировало иное;
     b) государство,  которому   передано   лицо,   без   задержек
выполняет свое   обязательство   по   возвращению   этого  лица  в
распоряжение государства, которое ранее передало это лицо, как это
было согласовано заранее или как это было иным образом согласовано
компетентными властями обоих государств;
     c) государство,  которому передано лицо,  не должно требовать
от государства,  которое передало это лицо,  возбуждения процедуры
выдачи для его возвращения;
     d) переданному  лицу  в   срок   наказания,   отбываемого   в
государстве, из   которого   оно   передано,   зачитывается   срок
содержания под стражей в государстве, которому оно передано.
     3. Без   согласия   государства-участника,   из   которого  в
соответствии с настоящей статьей должно быть передано то или  иное
лицо, это   лицо,  независимо  от  его  гражданства,  не  подлежит
преследованию или содержанию под стражей и не  может  подвергаться
какому-либо иному  ограничению  в  отношении его личной свободы на
территории государства,  которому передано это  лицо,  в  связи  с
действиями  или  вынесенными  в  отношении него приговорами до его
отбытия с территории государства, из которого оно передано.
                            Статья 14
     Любому лицу,  которое  взято  под  стражу  или  в   отношении
которого приняты    любые    другие    меры   или   осуществляется
разбирательство в    соответствии    с    настоящей    Конвенцией,
гарантируется справедливое  обращение,  в  том  числе  пользование
всеми правами и  гарантиями  в  соответствии  с  законодательством
государства, на   территории   которого   это  лицо  находится,  и
применимыми положениями международного права,  включая положения о
правах человека.
                            Статья 15
     Государства-участники сотрудничают      в      предотвращении
преступлений, указанных в статье 2, в частности путем:
     a) принятия всех возможных мер,  включая,  при необходимости,
законодательные меры по предотвращению подготовки  в  пределах  их
соответствующих территорий   к   совершению  этих  преступлений  в
пределах или за пределами их территорий  и  противодействия  такой
подготовке, в   том   числе  мер  по  запрету  на  их  территориях
незаконной деятельности  лиц,   групп   и   организаций,   которые
поощряют, подстрекают,  организуют,  преднамеренно финансируют или
участвуют в совершении преступлений, указанных в статье 2;
     b) обмена  точной и проверенной информацией в соответствии со
своим     национальным     законодательством     и     координации
административных и других мер,  принимаемых, когда это необходимо,
в целях предотвращения совершения преступлений, указанных в статье
2;
     c) осуществления,   когда   это   уместно,   исследований   и
разработок в  отношении  методов  обнаружения  взрывчатых и других
опасных веществ,  которые  могут  вызывать  смерть   или   увечья,
проведения консультаций  по  вопросам  разработки  стандартов  для
маркировки взрывчатых веществ в целях определения их происхождения
в ходе   расследований   после   взрывов,   обмена  информацией  о
превентивных  мерах,   налаживания   сотрудничества   и   передачи
технологии, оборудования и соответствующих материалов.
                            Статья 16
     Государство-участник, в   котором  предполагаемый  преступник
подвергается уголовному преследованию,  сообщает в соответствии со
своим внутренним  законодательством или применимыми процедурами об
окончательных результатах разбирательства  Генеральному  секретарю
Организации Объединенных Наций,  который направляет эту информацию
другим государствам-участникам.
                            Статья 17
     Государства-участники выполняют   свои    обязательства    по
настоящей Конвенции  таким  образом,  чтобы это отвечало принципам
суверенного равенства и территориальной целостности  государств  и
принципу невмешательства во внутренние дела других государств.
                            Статья 18
     Ничто в  настоящей Конвенции не наделяет государство-участник
правом осуществлять на  территории  другого  государства-участника
юрисдикцию и  функции,  которые входят исключительно в компетенцию
властей этого другого государства-участника в соответствии  с  его
внутренним законодательством.
                            Статья 19
     1. Ничто  в  настоящей Конвенции не затрагивает другие права,
обязательства и обязанности государств  и  лиц  в  соответствии  с
международным правом,  в  частности  в  соответствии  с  целями  и
принципами Устава Организации Объединенных Наций  (  995_010  )  и
международным гуманитарным правом.
     2. Действия вооруженных сил во время вооруженного  конфликта,
как эти  термины  понимаются  в  международном гуманитарном праве,
которые регулируются  этим  правом,  не   регулируются   настоящей
Конвенцией, как  не  регулируются  ею и действия,  предпринимаемые
вооруженными силами   государства   в   целях   осуществления   их
официальных функций,  поскольку  они  регулируются другими нормами
международного права.
                            Статья 20
     1. Любой спор между двумя или более государствами-участниками
относительно толкования   или   применения   настоящей  Конвенции,
который не может быть урегулирован  путем  переговоров  в  течение
разумного периода времени,  передается по просьбе одного из них на
арбитраж. Если в течение шести месяцев со дня обращения с просьбой
об арбитраже  стороны  не  смогут  договориться о его организации,
любая из этих сторон может  передать  спор  в  Международный  Суд,
обратившись с заявлением в соответствии со Статутом Суда.
     2. Каждое  государство  может  при  подписании,  ратификации,
принятии, одобрении  настоящей  Конвенции  или присоединении к ней
заявить о том,  что оно  не  считает  себя  связанным  положениями
пункта 1  настоящей статьи.  Другие государства-участники не будут
связаны положениями    пункта     1     в     отношении     любого
государства-участника, сделавшего такую оговорку.
     3. Любое государство,  сделавшее оговорку  в  соответствии  с
пунктом 2 настоящей статьи, может в любое время снять эту оговорку
путем уведомления Генерального секретаря Организации  Объединенных
Наций.
                            Статья 21
     1. Настоящая   Конвенция   открыта   для   подписания   всеми
государствами с 12 января 1998 года по  31  декабря  1999  года  в
Центральных учреждениях    Организации    Объединенных   Наций   в
Нью-Йорке.
     2. Настоящая  Конвенция  подлежит  ратификации,  принятию или
одобрению.
     Ратификационные грамоты   или   документы   о   принятии  или
одобрении сдаются на хранение Генеральному  секретарю  Организации
Объединенных Наций.
     3. Настоящая  Конвенция  открыта  для  присоединения   любого
государства.
     Документы о присоединении сдаются  на  хранение  Генеральному
секретарю Организации Объединенных Наций.
                            Статья 22
     1. Настоящая  Конвенция  вступает  в  силу  на тридцатый день
после сдачи  на  хранение   Генеральному   секретарю   Организации
Объединенных Наций   двадцати   двух  ратификационных  грамот  или
документов о принятии, одобрении или присоединении.
     2. Для каждого государства,  которое ратифицирует,  принимает
или одобряет настоящую Конвенцию или присоединяется  к  ней  после
сдачи на   хранение   двадцати  двух  ратификационных  грамот  или
документов о  принятии,  одобрении  или  присоединении,  Конвенция
вступает в  силу  на  тридцатый  день после сдачи на хранение этим
государством своей  ратификационной  грамоты   или   документа   о
принятии, одобрении или присоединении.
                            Статья 23
     1. Любое  государство-участник  может денонсировать настоящую
Конвенцию путем  письменного  уведомления  Генерального  секретаря
Организации Объединенных Наций.
     2. Денонсация вступает в силу по истечении одного года с даты
получения уведомления     Генеральным    секретарем    Организации
Объединенных Наций.
                            Статья 24
     Подлинник настоящей Конвенции,  тексты которой на английском,
арабском, испанском,   китайском,  русском  и  французском  языках
являются равно  аутентичными,  сдается  на  хранение  Генеральному
секретарю Организации   Объединенных   Наций,   который  рассылает
заверенные копии настоящей Конвенции всем государствам.
     В удостоверение чего нижеподписавшиеся, должным образом на то
уполномоченные своими соответствующими правительствами,  подписали
настоящую  Конвенцию,  открытую  для  подписания   в   Центральных
учреждениях  Организации  Объединенных Наций в Нью-Йорке 12 января
1998 года.
-------------
     1. См. резолюцию 50/6
     Резолюция 52/164 Генеральной Ассамблеи ООН








Последние новости

 
Курсы НБ Украины
Валюта
USD26.31554
EUR30.5155
RUB0.41981
PLN7.12863
BYR
Реклама
Реклама



Наша кнопка