Суд визнав договір дарування недійсним як мниму угоду без урахування того, що такою є угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, тоді як оспорений договір було укладено з метою приховати передачу частини будинку у власніс...

      СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
                           У Х В А Л А
 
 від 20.03.1996
 
      Суд визнав договір дарування недійсним як мниму угоду
      без урахування того, що  такою є  угода, укладена про
      людське око, без наміру  створити юридичні  наслідки,
      тоді  як  оспорений  договір  було  укладено  з метою
      приховати  передачу  частини  будинку  у власність за
      плату і  він міг  бути  визнаний недійсним як удавана
      угода із застосуванням  правил, що  регулюють договір
        купівлі-продажу, який сторони дійсно мали на увазі
 
                             (Витяг)
 
     У червні 1993 р.  Є. звернувся до суду з позовом до Є. О. про
визнання недійсним договору дарування 1/2 частини жилого будинку.
     Він зазначав,  що за домовленістю Є.  О.  мала купити на його
ім'я будинок, а він - подарувати відповідачці належну йому частину
будинку.  Ним виконано умови договору,  а Є.  О.  від їх виконання
ухилилася. Посилаючись на статті 48,  56,  57, 244 ЦК ( 1540-06 ),
Є. просив задовольнити позов.
     Відповідачка позов   не   визнала   і  звернулась  до  Є.  із
зустрічним позовом про визнання  недійсним  договору  дарування  і
дійсним  договору  купівлі-продажу спірної частини жилого будинку.
Вона посилалась на те,  що насправді мало місце  не  дарування,  а
купівля-продаж спірної частини жилого будинку за 15 тис.  крб.,  і
договір з цього приводу було повністю виконано і нею, і позивачем.
Є. О.  просила  задовольнити  її позов на підставі ч.  2 ст. 58 ЦК
( 1540-06 ).
     Справа розглядалася судами  неодноразово.  Останнім  рішенням
Кам'янобрідського районного суду від 22 лютого 1994 р.,  залишеним
без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах  Луганського
обласного  суду  від  24 листопада 1994 р.,  позов Є.  задоволено,
договір  дарування  спірної   частини   жилого   будинку   визнано
недійсним, у задоволенні зустрічного позову Є. О. відмовлено.
     Постановою президії Луганського обласного суду від 26  квітня
1995  р.  протест  заступника  прокурора  Луганської  області  про
скасування цих судових рішень відхилено.
     Заступник Генерального  прокурора  України порушив у протесті
питання про скасування всіх судових рішень у справі як  таких,  що
не відповідають її обставинам та вимогам закону.  Судова колегія в
цивільних справах Верховного  Суду  України  визнала,  що  протест
підлягає задоволенню з таких підстав.
     Постановляючи рішення,  суд виходив з того, що сторони уклали
договір  дарування  лише  про  людське  око,  без  наміру створити
юридичні наслідки (мнима угода), тому відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК
( 1540-06 ) він є недійсним.  15 тис.  крб., які Є. отримав від Є.
О.  за  дарування  спірної  частини  будинку,  він  витратив на їх
спільні  господарські  потреби,  оскільки  перебував   з   нею   в
зареєстрованому    шлюбі.    Отже,    угода   фактично   не   була
купівлею-продажем  зазначеної  частини  будинку  і   підстав   для
визнання її такою немає.
     Проте суд дійшов цього висновку на порушення вимог статей 15,
30, 40,  203 ЦПК ( 1501-06,  1502-06 ) - без всебічного, повного й
об'єктивного  з'ясування  дійсних   обставин   справи,   прав   та
обов'язків сторін.
     Згідно зі  ст.  58  ЦК  (  1540-06  ),  яку  застосував  суд,
недійсною  є  угода,  укладена  лише  про людське око,  без наміру
створити юридичні наслідки (мнима угода).  Коли ж угоду укладено з
метою  приховати  іншу  угоду  (удавана угода),  то застосовуються
правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
     Суд встановив,  що за одержану  у  власність  спірну  частину
будинку  Є.  О.  передала Є.  визначену ними її вартість - 15 тис.
крб.,  і таким чином угоду про оплатне відчуження цього майна було
виконано.  Але чому її визнано не удаваною, а мнимою, переконливих
доводів суд не навів.
     Висновок суду  про  витрачання  Є.  суми,  одержаної  за свою
частку спірного будинку,  на спільні з Є.  О. господарські потреби
не підтверджений доказами, які позивач мав подати згідно зі ст. 30
ЦПК  (  1501-06  ),  а  заперечення  Є.  О.  з  цього  приводу  не
спростовані.
     Фактично в  рішенні  залишилися  без  відповіді  викладені  у
позовних заявах доводи,  як щодо  здійснення  дарування  за  умови
купівлі жилого будинку,  так і щодо купівлі Є.  О. спірного жилого
будинку за належні їй  кошти,  що  має  значення  для  правильного
вирішення спору.
     Відповідно до ст. 76 ЦК ( 1540-06 ) перебіг встановленого ст.
71  цього  Кодексу  строку  позовної  давності  починається  з дня
виникнення права на позов,  тобто з дня,  коли особа дізналася або
мала  дізнатися  про  порушення свого права.  Чому суд вважав,  що
перебіг строку позовної давності почався з 1993 р.,  у рішенні  не
зазначено.
     Оскільки за таких  обставин  погодитися  з  постановленими  у
справі рішеннями не можна,  судова колегія Верховного Суду України
скасувала їх, а справу направила на новий розгляд.
 
 Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 2, 1997 р.