Законы Украины

Новости Партнеров
 

Про Національну програму виховання дітей та учнівської молоді в Україні

Архів документів. Текст правового акту станом на 27 березня 2007 року

           ПРЕЗИДІЯ АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
 
                        П О С Т А Н О В А
 
                      01.07.2004  N 1-7/6-98
 
 
             Про Національну програму виховання дітей
                  та учнівської молоді в Україні
 
 
     Розглянувши доопрацьований   проект   Національної   програми
виховання дітей і учнівської молоді в Україні (засідання  Президії
АПН  України  від  30  січня 2004 року),  розроблений на виконання
постанови Президії АПН України N 1-7/1-3 від 19  січня  2000  року
"Про    заходи   АПН   щодо   реалізації   Національної   програми
патріотичного виховання населення,  формування  здорового  способу
життя,   розвитку   духовності   та   зміцнення   моральних  засад
суспільства", Президія  П О С Т А Н О В Л Я Є:
 
     1. Схвалити основні положення Національної програми виховання
дітей і учнівської молоді в Україні (додається).
 
     2. Внести  у  текст  змісту  Програми  зміни  та  доповнення,
висловлені членами Президії АПН України.
 
     3. Відділенню     теорії      та      історії      педагогіки
(Сухомлинська О.В.):
 
     3.1. Зобов'язати міжвідомчий творчий колектив до 1 липня 2004
року доопрацювати Програму відповідно до  пропозицій  і  зауважень
членів Президії.
 
     3.2. Після  прийняття  Програми організувати її обговорення в
зацікавлених організаціях і відомствах,  у педагогічній  пресі  та
засобах масової інформації.
 
     3.3. У  подальшому плануванні науково-дослідної роботи членів
і наукових  підрозділів  Відділення  посилити  вимоги  щодо  більш
ефективного впровадження змісту Програми в педагогічну практику.
 
     4. Директорам  Інституту  проблем  виховання  (Бех  І.Д.)  та
Інституту педагогіки і психології професійної освіти  АПН  України
(Зязюн І.А.):
 
     4.1. Передбачити  на  2005-2007 роки в тематичному плануванні
науково-дослідної роботи Інститутів  розробку  науково-методичного
забезпечення    реалізації    Програми;   методичних   матеріалів,
науково-методичних   посібників    для    педагогів    дошкільних,
загальноосвітніх,  позашкільних  і професійно-технічних навчальних
закладів,  їх  експериментальну  апробацію   та   впровадження   в
практику.
 
     4.3. Посилити     координацію     науково-дослідної    роботи
лабораторій Інститутів  у  галузі  виховання  дітей  і  учнівської
молоді,    залучивши    вищі   навчальні   заклади   до   розробки
науково-методичного  забезпечення  реалізації  основних   положень
Програми.
 
     4.4. Сприяти   більш  оперативному  відображенню  результатів
завершених   досліджень   з    науково-методичного    забезпечення
реалізації   Програми   в   педагогічній  пресі,  засобах  масової
інформації.
 
     4.5. Активізувати процес підготовки і захисту кандидатських і
докторських   дисертацій   науковими   співробітниками  Інститутів
Академії з проблем виховання дітей і учнівської молоді, результати
яких   сприяли   б   упровадженню  основних  положень  Програми  в
навчально-виховний    процес     дошкільних,     загальноосвітніх,
позашкільних і професійно-технічних навчальних закладів.
 
     5. Контроль    за    виконанням    Постанови    покласти   на
віце-президента АПН України Савченко О.Я.
 
 Президент                                             В.Г.Кремень
 
 Головний вчений секретар                              О.І.Ляшенко
 
 
                                      Проект
 
 
               МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
                АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
              ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ ВИХОВАННЯ АПН УКРАЇНИ
 
                      НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА
          виховання дітей та учнівської молоді в Україні
 
 
                   1. МЕТА І ЗАВДАННЯ ПРОГРАМИ
 
     Морально-духовне становлення дітей і  учнівської  молоді,  їх
підготовка  до активної,  творчої,  соціально значущої,  сповненої
особистісного смислу життєдіяльності,  є  найважливішою  складовою
розвитку  суспільства  та держави.  Напрямами державної політики в
галузі  виховання   стали   принципи   гуманістичної   педагогіки,
сформульовані в  Законах  України  "Про освіту" ( 1060-12 ),  "Про
загальну середню  освіту"  (  651-14  ),  "Про  дошкільну  освіту"
( 2628-14   ),   "Про   позашкільну  освіту"  (  1841-14  ),  "Про
професійно-технічну освіту" ( 103/98-ВР ),  Національній  доктрині
розвитку освіти  (  347/2002  ),  Конвенції  ООН  про права дитини
( 995_021 ). Закладена в них методологія виховання надає пріоритет
розвиненій    особистості,    її    життєвому    й    професійному
самовизначенню,  самореалізації,  життєтворчості   відповідно   до
національних  цінностей та в контексті ідеї інтеграції Української
держави в європейський простір.
     Розробка й  прийняття Національної програми виховання дітей і
учнівської молоді в Україні є важливою і дієвою  науковою  основою
реалізації  державної  політики  у  сфері  освіти;  вона  визначає
стратегію виховання підростаючого покоління в  умовах  становлення
громадянського   суспільства   в   незалежній   Україні.  Програму
спрямовано  на   реалізацію   соціальної   функції   виховання   -
забезпечення  наступності духовного і морального досвіду поколінь,
підготовки особистості до успішної життєдіяльності.
     Мета Програми полягає у визначенні сучасних теоретичних засад
виховання   (мети,   принципів,   основних    напрямів,    змісту,
технологій),    науково-методичних,    організаційних,   кадрових,
інформаційних умов розвитку виховних систем;  сприянні  підвищенню
ефективності виховної діяльності.
     Метою Програми також є створення організаційних,  методичних,
кадрових, ресурсних та інших умов, які забезпечують інтенсифікацію
виховної діяльності,  привертають увагу органів державної влади до
виховання  особистості  в  сучасній  Україні,  сприяють виробленню
відповідної політики,  підвищенню суспільного статусу виховання  в
освітніх   закладах,   оновленню  виховних  технологій  на  основі
вітчизняних традицій і сучасного світового  досвіду,  забезпеченню
цілісності   та  різноманітності  виховного  простору  в  державі,
гармонізації сімейного і суспільного виховання.
     Програма є    стратегічним   нормативним   документом,   який
відкриває широкі  можливості  навчальним  закладам  різних  типів,
управлінням освіти різних рівнів для розробки системи заходів,  що
відповідають культурологічним орієнтаціям,  етнічним особливостям,
специфіці, профілю й типу організації-розробника і є актуальними в
конкретних соціально-економічних умовах регіону.
     Завдання Програми:
     - підвищити статус виховання в  українському  суспільстві  та
системі освіти;
     - зміцнити й розвивати виховні функції  навчальних  закладів,
розширити  склад  суб'єктів виховання,  посилити координацію їхніх
зусиль;
     - ефективніше використовувати національні традиції,  сучасний
педагогічний досвід і дослідження сучасної  психолого-педагогічної
науки у сфері виховання;
     - зорієнтувати  виховні  системи   на   визнання   пріоритету
морально-духовного розвитку особистості;
     - забезпечити взаємодію системи освіти  з  усіма  соціальними
інститутами;
     - підтримувати  розвиток  регіональних  і   місцевих   систем
виховання,  що враховують територіальні,  соціальні та національні
особливості;
     - розвивати    демократичний   стиль   керівництва   виховним
процесом;
     - формувати  шанобливе  ставлення  до  зростаючої особистості
відповідно до Конвенції ООН про права дитини ( 995_021 );
     - посилити   роль   сім'ї  у  вихованні  дітей,  зміцнити  її
взаємодію з навчальними закладами;
     - забезпечувати   науково   обґрунтовану   допомогу  сім'ї  у
розв'язанні  виховних  проблем,   психолого-педагогічну   просвіту
батьків;
     - відродити на нових теоретичних засадах систему позакласного
та позашкільного виховання дітей і учнівської молоді;
     - сприяти   розвитку   дитячих   і   молодіжних   громадських
організацій як центрів самореалізації особистості;
     - актуалізувати    важливість    психолого-педагогічної    та
медико-соціальної реабілітації дітей і учнівської молоді;
     - спрямувати зусилля на підвищення професійної компетентності
педагогів у здійсненні процесу виховання;
     - окреслити напрями співпраці із засобами масової інформації;
     - сприяти   подальшій  демократизації  державного  управління
процесом виховання.
 
         2. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ
          ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ В УКРАЇНІ
 
     Становлення української державності,  побудова громадянського
суспільства,  інтеграція  України   в   світове   та   європейське
співтовариство  передбачають  орієнтацію  на  Людину,  її  духовну
культуру    і    визначають    основні    напрями     модернізації
навчально-виховного   процесу.   В   основу  національної  системи
виховання  покладено  національну  ідею  як  консолідуючий  чинник
розвитку  суспільства  і нації в цілому.  Форми і методи виховання
спираються на народні традиції,  кращі  надбання  національної  та
світової педагогіки і психології.
     Ідеалом виховання   виступає   різнобічно    та    гармонійно
розвинена,    національно    свідома,    високоосвічена,   життєво
компетентна,  творча  особистість,  здатна   до   саморозвитку   і
самовдосконалення.  У  сучасній  соціокультурній ситуації головною
домінантою  виховання  є  формування  в   особистості   ціннісного
ставлення  до  навколишньої  дійсності та самої себе,  активної за
формою та моральної за змістом життєвої позиції.
     Позитивні процеси,  що відбуваються в Україні, пов'язані перш
за все із стабілізацією суспільного життя,  соціально-економічного
становища громадян, модернізацією освіти, гуманізацією навчального
процесу,  посиленням  його  виховного  потенціалу.  Суттєво   зріс
інтерес  до проблем дітей та учнівської молоді,  навчальні заклади
стали відкритими для батьків, громадських організацій; розширилося
коло  суб'єктів  виховного  впливу,  набули узгодженості їхні дії;
проводяться масові заходи,  спрямовані  на  активізацію  моральної
позиції  дітей  та  учнівської  молоді,  виховання в них активного
творчого ставлення до життя.
     В Україні   створено   передумови   для  оновлення  змісту  й
технологій  виховання,  формування  гуманістичних   цінностей   та
зразків  громадянської позиції,  виконання освітою своєї виховної,
культурологічної місії.  Зживається погляд на виховання як  процес
подолання  негативних  тенденцій  в  розвитку особистості та засіб
перевиховання,  сприйняття  вихованця  лише  як  об'єкта  виховних
впливів.  На  зміну  йому приходить розуміння виховання як процесу
залучення особистості до  створеної  людством  системи  цінностей,
окультурення  її  життя,  сприяння  становленню  її сутнісних сил,
творчої активності.
     Сьогодні сформоване соціальне замовлення на ефективні виховні
системи  й  технології.   Розвивається   інфраструктура   дитячого
відпочинку.   Зростає   увага   до   виховання   засобами  музеїв,
театральної педагогіки, дитячого та юнацького спорту. Підвищується
соціальний статус педагогічних працівників. Поліпшується оснащення
навчальних закладів сучасними технічними  засобами  і  знаряддями.
Створюються  реальні  умови  для прояву творчих здібностей молодих
людей.  Сучасні  діти  добре  проінформовані  щодо  процесів,  які
відбуваються  в різних сферах науки,  техніки,  соціального життя;
динамічно оволодівають сучасними комунікаційними технологіями.
     Усе це  створює  сприятливі  умови  для розвитку виховання як
пріоритетної сфери соціального життя  країни,  для  підвищення  її
статусу  та  потенціалу,  досягнення  якісно  нових  результатів у
духовно-моральному,           громадянському,           трудовому,
художньо-естетичному,  екологічному  вихованні дітей та учнівської
молоді.
     Водночас соціальний  фон виховання дітей та учнівської молоді
залишається недостатньо сприятливим,  що обумовлено як негативними
тенденціями   розвитку   цивілізації   в   цілому,  так  і  станом
українського соціуму.
     Поглиблення кризи   сім'ї   знижує   її  виховний  потенціал;
інтенсивна  інформатизація  суспільства  кардинально   перебудовує
простір  дитинства,  впливає на психологію взаємодії особистості з
оточуючим світом.  Глобальні екологічні  проблеми,  міжнаціональні
конфлікти,  загострення суперечностей на релігійному ґрунті, хвиля
тероризму - все це  посилює  навантаження  на  психіку  зростаючої
особистості,   деформує   її  духовну  сферу,  утруднює  позитивну
соціалізацію.  Зростає кількість  дітей,  які  зазнають  фізичного
насильства, у тому числі вдома; дуже поширені алкогольні традиції,
авторитарний стиль спілкування в сім'ї.  Недостатньою  залишається
педагогічна  культура  батьків,  високими  - показники соціального
сирітства.  Все більшого поширення у дитячому середовищі набувають
жебрацтво, бродяжництво, проституція.
     Зміни суспільного    життя     позначаються     на     умовах
життєдіяльності людей, їх залучення у соціальні процеси, виховному
потенціалі середовища,  можливостях,  способах і  формах  передачі
соціального   досвіду   підростаючому  поколінню.  Вони  негативно
впливають на систему ціннісних  орієнтацій,  світогляд  і  життєві
пріоритети громадян. Сім'я і школа, основні інститути соціалізації
та   виховання   дитини,   виявляються   неспроможними   узгоджено
відповісти  на  запитання  про  призначення  людини в нових умовах
життя. Це призводить до зниження авторитету батьків та педагогів в
середовищі  дітей  і  молоді.  Соціальна  стратифікація  негативно
позначилася  на  міцності  сім'ї,  засадах  сімейного   виховання,
можливостях  здійснення  соціального  контролю  за  дитиною з боку
сім'ї та суспільних інститутів.  Соціальний досвід сучасних  дітей
та учнівської молоді є недостатньо конструктивним, часто базується
на культі сили,  грошей,  споживацькому ставленні до життя.  Такий
досвід  значною  мірою  формується  під  впливом проблемного поля,
створеного засобами масової інформації.
     Книжкова дитяча   продукція   виявляється   недоступною   для
соціально незахищених верств  населення.  Зростає  соціальна  роль
бібліотечної мережі, яка володіє фізично зношеним фондом. Втрачене
культурне сприйняття театрального мистецтва,  репертуарна політика
не  сприяє  гуманістичній  спрямованості виховання.  Мистецтво все
більш стає засобом релаксації. Основне місце в дозвіллі учнівської
молоді  посідає  комп'ютер.  У  цілому  він  позитивно  впливає на
академічну  успішність  учнів,  проте  незбалансоване   віртуальне
спілкування з ним розвиває в особистості опосередковане сприйняття
світу,  руйнує інтуїцію,  формує ситуацію відчуження від етнічного
коріння.  Надзвичайно  низькою  є  кількість  дитячих передач,  на
українському телебаченні домінують сцени  насильства  та  еротики.
Зруйновано систему кінопрокату, мережу дитячих кінотеатрів.
     Незважаючи на зростання суспільної активності дітей і молоді,
участь  підлітків  у  соціально  значущій  діяльності  залишається
недостатньою.  Навчальні заклади не  повною  мірою  використовують
нові  форми реалізації виховного потенціалу дитячого і молодіжного
руху.   Практично   не    знижується    кількість    правопорушень
неповнолітніх.  Тривогу  викликає  зловживання  учнівською молоддю
алкоголем,  наркотичними   засобами,   психотропними   речовинами.
Залишається  незадовільним кадрове забезпечення виховного процесу.
Введення до штатних розписів навчальних закладів посад  психологів
і соціальних педагогів відбувається повільно.
     Сучасне виховання  має  відігравати  випереджальну   роль   в
демократичному  процесі,  ставати засобом відродження національної
культури,  припинення   морально-духовної   деградації,   стимулом
пробудження  таких  якостей,  як совість,  патріотизм,  людяність,
почуття власної гідності, творча ініціатива, підприємливість тощо;
гарантом громадянського миру і злагоди в суспільстві.  З огляду на
це діяльність всіх інститутів соціалізації мусить будуватися  так,
щоб  сприяти  ставленню  особистості  як  творця і проектувальника
власного життя,  гармонізації та гуманізації відносин між  нею  та
довкіллям.
 
                  3. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ПРОГРАМИ
 
     Виховання -   процес   залучення   особистості  до  засвоєння
вироблених людством  цінностей,  створення  сприятливих  умов  для
реалізації  нею  свого природного потенціалу та творчого ставлення
до життя,  спрямований на утвердження суспільно  значущих  норм  і
правил поведінки особистості.
     Вихованець - суб'єкт виховного процесу,  який свідомо засвоює
морально-духовні цінності,  на їх основі плекає власні особистісні
надбання,   приймає   самостійні   рішення,   покладає   на   себе
відповідальність, здійснює свідомий життєвий вибір.
     Вихованість -  результат  виховання,   який   виявляється   у
соціально  прийнятній  поведінці особи,  вмінні діяти справедливо,
компетентно, на рівні вікових особливостей.
     Вихователь - особа або організація,  яка здійснює виховання і
несе  відповідальність  за  соціальний  розвиток   та   діяльність
вихованців.
     Виховний процес - створення  базису  формування  особистісної
культури,  системи  ціннісних  ставлень  до  світу та самого себе;
забезпечення співробітництва вихователя і вихованця,  спрямованого
на засвоєння вироблених людством культурних цінностей.
     Виховуюче навчання  -  організація  процесу   навчання,   яка
забезпечує   органічний   взаємозв'язок   між   життєво  важливими
знаннями,  уміннями  і  навичками  та  досвідом   морально-творчої
діяльності особистості,  емоційно-ціннісним ставленням до світу та
самої себе.
     Вчинок -  основна особистісна форма й одиниця поведінки,  акт
моральнісного самовизначення,  яким особистість виявляє  і  формує
свої   ставлення  до  суспільства,  людей,  самої  себе,  природи,
діяльності, мистецтва.
     Гуманізація виховного  процесу  -  організація  виховання  на
засадах людяності,  визнання цінностей  людської  особистості,  її
права на вільний розвиток та реалізацію своїх здібностей.
     Диспозиція -  готовність  особистості  до  певної  соціальної
поведінки, до дій у певній послідовності, тим чи іншим способом.
     Духовні цінності -  витвори  людського  духу,  зафіксовані  у
здобутках культури, науки, моралі, мистецтва.
     Життєва компетентність - здатність молодої  людини  ефективно
розв'язувати проблеми, що виникають в реальних життєвих ситуаціях,
діяти адекватно вимогам соціуму та відповідно до власної природи.
     Моральність - об'єктивована мораль,  особливий вид практичної
діяльності  особистості,  який  мотивується  моральними  ідеалами,
переконаннями, принципами.
     Морально-духовний розвиток - процес оволодівання  особистістю
гуманістичними  моральними цінностями,  які становлять стрижень її
духовної культури.
     Норма особистісна  -  умовний  культурно-історичний  стандарт
припустимої індивідуальної своєрідності вихованця, який передбачає
певну   форму   його  буття,  стиль  життя,  міру  самореалізації;
визначається життєвою  позицією,  її  рухом  до  осягання  власної
сутності, свого призначення.
     Особистість - суспільна істота,  яка вільно та  відповідально
визначає  свою позицію серед інших,  здатна до свідомих соціальних
дій; орієнтується у своїй життєдіяльності на прийняті суспільством
цінності.
     Позиція -  система  ставлень  особистості  до  явищ,   людей,
об'єктів;   їх   оцінка,  заснована  на  індивідуальному  досвіді,
моральних принципах і переконаннях.
     Професійне виховання   -   поєднання   професійних   знань  з
професійною   мораллю.   Передбачає    формування    громадянської
відповідальності майбутніх конкурентоспроможних робітників.
     Розвиток особистості - послідовні кількісні зміни  свідомості
та   поведінки  особистості  від  народження  і  до  кінця  життя,
становлення людини як суб'єкта культури і життєтворчості.
     Самовиховання -   активізація   особистістю  власних  зусиль,
спрямованих на  зміну  і  вдосконалення  моральної  свідомості  та
поведінки.
     Соціально-правовий захист       дітей        -        система
організаційно-правових,                     фінансово-економічних,
соціально-культурних,  інформаційно-просвітницьких заходів органів
державної   влади,   громадських  організацій,  що  спрямовані  на
забезпечення  соціально-виховної  опіки  над  дітьми-сиротами,  на
зменшення впливу на дитину негативних факторів соціального ризику,
створення  для  неї  гарантованих,   мінімально   достатніх   умов
життєдіяльності.
     Соціалізація -  процес  соціального   розвитку   особистості,
формування  її  соціальних  якостей;  результат виховання дітей та
учнівської молоді,  який здійснюється в ході їхньої діяльності  та
спілкування з іншими людьми.
     Стиль життя - індивідуальний  спосіб  здійснення  особистістю
обраного  нею життєвого шляху;  сукупність зразків поведінки,  які
фіксують стійкі риси,  манери, звички, смаки, схильності і способи
здійснення життя.
     Цінність -  опосередкований  культурою  еталон  належного   в
досягненні актуальних потреб.
     Ціннісна система - складно побудований регулятор особистості,
який  відображує  у  своїй  структурі  та  змісті  особливості  її
духовно-практичної діяльності.
     Ціннісні орієнтації   -   спрямованість  інтересів  і  потреб
особистості  на  певну  ієрархію   життєвих   цінностей;   способи
диференціації нею об'єктів і явищ за їх значущістю для себе.
 
             4. МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ
 
     Метою виховання  є становлення громадянина України,  патріота
своєї країни,  готового самовіддано розбудовувати її як суверенну,
незалежну,  демократичну,  правову  і соціальну державу,  здатного
виявляти національну  гідність,  знати  свої  обов'язки  і  права,
цивілізовано відстоювати їх, сприяти громадянському миру і злагоді
в суспільстві,  поводитися компетентно, бути конкурентоспроможним,
успішно  самореалізуватися  в  соціумі  як  громадянин,  сім'янин,
професіонал, носій культури.
     Мета виховання  конкретизується  через систему таких виховних
завдань:
     - забезпечення    сприятливих    умов    для   самореалізації
особистості відповідно до її інтересів та суспільних вимог;
     - реалізація індивідуального підходу до особистості,  відмова
від  уніфікації   в   процесі   виховання,   від   орієнтації   на
"усередненого" вихованця;
     - сприяння набуттю дітьми та учнівською  молоддю  соціального
досвіду, успадкуванню ними духовних надбань українського народу;
     - виховання національної свідомості,  любові до рідної землі,
родини, свого народу, держави;
     - формування   мовної   культури,   оволодіння   і   вживання
української мови як духовного коду нації;
     - забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до
батьків, старших за себе, турбота про молодших і хворих;
     -  виховання правової культури, поваги до Конституції України
( 254к/96-ВР ), Законів України, державної символіки;
     - культивування  кращих  рис   української   ментальності   -
працелюбності,  свободи,  зв'язку  із  природою,  поваги до жінки,
толерантності;
     - формування       почуття      господаря:      господарської
відповідальності,   підприємливості,   ініціативності,   свідомого
ставлення до життя в умовах ринкових відносин;
     - охорона й  зміцнення  фізичного,  психічного  та  духовного
здоров'я;
     - забезпечення базової культури, розвиток естетичних потреб і
почуттів;
     - формування  екологічної  культури,  гармонізація   відносин
особистості з природою;
     - спонукання  зростаючої  особистості  до  протидії   проявам
аморальності,   правопорушенням,   бездуховності,  антигромадській
діяльності.
     Основними принципами виховання є:
     - принцип   національної   спрямованості   виховання,    який
передбачає  формування  у  дітей та учнівської молоді національної
самосвідомості,  любові до рідної землі, свого народу, шанобливого
ставлення  до його культури;  здатності зберігати свою національну
ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати
участь у розбудові та захисті своєї держави;
     - принцип  культуровідповідності.   Базуючись   на   набутому
впродовж  історії морально-етичному досвіді людства,  вихованець і
педагог  стикаються  з  проблемами,  розв'язання   яких   потребує
творчого  підходу.  Проблематизація  моральної культури є джерелом
особистісного   розвитку   дитини,   умовою    привласнення    нею
загальнокультурних     надбань.    Виховання    здійснюється    як
культуротворчий процес, спрямований на формування базової культури
особистості;
     - принцип   гуманізації   виховного   процесу   означає,   що
вихователь зосереджує увагу на дитині як вищій цінності,  враховує
її вікові та індивідуальні особливості і можливості,  не форсує її
розвитку,  спонукає  до самостійності,  задовольняє базові потреби
дитини (у розумінні,  визнанні, прийнятті, справедливому ставленні
до  неї);  виробляє  індивідуальну програму її розвитку;  стимулює
свідоме  ставлення  до  своєї  поведінки,   діяльності,   життєвих
виборів;
     - принцип   суб'єкт-суб'єктної   взаємодії   передбачає,   що
учасники  виховного  процесу виступають рівноправними партнерами у
процесі спілкування,  беруть до  уваги  точку  зору  один  одного,
визнають  право  на  її  відмінність від власної,  узгоджують свої
позиції.  Вихователь уникає жорстких  приписів,  не  ставиться  до
вихованця як до пасивного об'єкта своїх впливів;  рахується з його
психічним станом, життєвим досвідом, системою звичок та цінностей;
вдається   до   продуктивних   виховних  дій;  виявляє  професійну
творчість та індивідуальність;
     - принцип цілісності означає, що виховання організовується як
системний  педагогічний  процес,  спрямований  на  гармонійний  та
різнобічний  розвиток  особистості,  на  формування в неї цілісної
картини світу;  передбачає забезпечення  наступності  напрямів  та
етапів  виховної  роботи  на  різних освітніх рівнях;  охоплює всі
сфери життєдіяльності дітей та учнівської молоді;  здійснюється  в
різних  соціальних  інститутах,  у  навчальній  та  позанавчальній
діяльності;
     - акмеологічний  принцип  потребує  від вихователя орієнтації
виховного  процесу  на  найвищі  морально-духовні   досягнення   й
потенційні  можливості  вихованця;  створення  умов для досягнення
життєвого   успіху   особистості,   розвитку   її   індивідуальних
здібностей.  Напрями  виховної  роботи  втілюються  у  відповідних
результатах -  міцно  й  органічно  засвоєних  загальнолюдських  і
національних цінностях,  стратегії життя, яка передбачає постійний
рух до здійснення нових, соціально значущих задумів;
     - принцип особистісної орієнтації означає, що загальні закони
психічного розвитку  проявляються  у  кожної  дитини  своєрідно  і
неповторно.  Педагог  культивує  у  зростаючої особистості почуття
самоцінності,  впевненості у собі,  визнає  її  право  на  вільний
розвиток та реалізацію своїх здібностей; надає їй право почуватися
індивідуальністю;  спрямовує  зусилля  на   розвиток   світогляду,
самосвідомості,   культури   потреб,   емоційної  сприйнятливості,
відповідальної поведінки;
     - принцип  життєвої  смислотворчої  самодіяльності передбачає
становлення особистості як творця і проектувальника  свого  життя,
який   уміє   приймати   самостійні   рішення   і   нести  за  них
відповідальність,  повноцінно жити й активно  діяти  у  динамічних
життєвих умовах, постійно самовдосконалюватися, адекватно і гнучко
реагувати на соціальні зміни;
     - принцип    полікультурності    передбачає    інтегрованість
української культури у європейський та світовий простір, створення
для  цього необхідних передумов:  формування у дітей та учнівської
молоді  відкритості,  толерантного  ставлення  до  відмінних   від
національних ідей,  цінностей,  до культури,  мистецтва, вірування
інших народів;  здатності  диференціювати  спільне  й  відмінне  в
різних  культурах,  сприймати  українську  культуру  як невід'ємну
складову культури загальнолюдської;
     - принцип      технологізації      передбачає      послідовні
науково-обґрунтовані  дії  педагога   у   виховному   процесі   та
відповідно   організовані   ним   дії  вихованців,  підпорядковані
досягненню спеціально спроектованої  системи  виховних  цілей,  що
узгоджуються  з  психологічними  механізмами розвитку особистості.
Побудований таким чином виховний процес має ознаки проективності і
гарантує позитивну розвивальну динаміку;
     - принцип  соціальної  відповідності  обумовлює  необхідність
узгодженості   змісту  і  методів  виховання  реальній  соціальній
ситуації,  в  якій  організовується  виховний   процес.   Завдання
виховання  зорієнтовані  на  реальні  соціально-економічні умови і
передбачають  формування  у  дітей   готовності   до   ефективного
розв'язання  життєвих проблем.  Умовами реалізації даного принципу
є:  взаємозв'язок виховних завдань і завдань соціального  розвитку
демократичного   суспільства;   координація  взаємодії  соціальних
інститутів,  які впливають на особистість;  забезпечення комплексу
соціально-педагогічної   допомоги   і  захисту  дітей;  орієнтація
педагогічного процесу на реальні  можливості  соціуму,  врахування
його найрізноманітніших чинників;
     - принцип превентивності вимагає, щоб виховні впливи держави,
усіх  виховних  інститутів,  враховуючи  інтереси  особистості  та
суспільства,  спрямовувалися на  профілактику  негативних  проявів
поведінки  дітей  та учнівської молоді,  на допомогу та їх захист,
вироблення імунітету до негативних впливів соціального середовища.
При   цьому  має  забезпечуватися  система  заходів  економічного,
правового,      психолого-педагогічного,      соціально-медичного,
інформаційно-освітнього   характеру,   спрямована   на  формування
позитивних соціальних настанов,  запобігання вживанню  наркотичних
речовин,   різних  проявів  деструктивної  поведінки,  відвернення
суїцидів та формування навичок здорового способу  життя,  культури
статевих стосунків.
     Указані принципи складають певну  систему,  вони  є  важливою
складовою  і  взаємопов'язані  з  іншими.  Їх  органічне поєднання
виступає запорукою ефективності виховного процесу.
 
            5. ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
 
     Умовою повноцінного становлення особистості виступає доцільно
організований  навчальний  процес.  Виховання  і  навчання є двома
взаємопов'язаними сторонами  єдиного  педагогічного  процесу,  які
доповнюють   одна   одну.   Виховання  як  діяльність  спрямоване,
передусім,  на формування мотиваційно-ціннісної сфери особистості,
має  узгоджуватися з навчанням як процесом збагачення пізнавальних
можливостей особистості.  Єдність виховання і навчання  обумовлена
спрямованістю  обох  процесів  на  формування  соціальної зрілості
особистості, реалізацію її творчих здібностей.
     Освітній процес організовується таким чином,  щоб питома вага
навчальної інформації про навколишній світ гармонійно поєднувалася
з інформацію,  пов'язаною з особистісним становленням,  з процесом
удосконалення моральної свідомості й поведінки дітей та учнівської
молоді.
     Доцільно організоване за змістом і формою навчання містить  у
собі  потужний  виховний  потенціал:  вводить  особистість  у світ
світоглядних  ідей,  формує  соціальні   настанови   та   ціннісні
орієнтації,  розвиває  гуманістичну спрямованість особистості,  її
духовні та матеріальні потреби:  ознайомлює із зразками  моральної
поведінки,   з   формами   спільної   діяльності   та  спілкування
особистості з колективом.
     Доцільно організований  і  гуманістично  спрямований виховний
процес сприяє реалізації навчальних завдань - формуванню  цілісної
картини світу,  збагаченню морального досвіду дитини,  уявлень про
зв'язок навколишнього світу і внутрішнього життя особистості.
     Центральним механізмом     формування    конструктивної    та
гуманістично   спрямованої   педагогічної    взаємодії    виступає
особистісне    спілкування    вихователя    з   вихованцем.   Воно
спрямовується на  організацію  продуктивної  спільної  діяльності,
зближення ціннісно-смислових позицій учасників діалогу.
     Моральний розвиток   особистості    в    процесі    навчання,
насамперед,  пов'язується  з оптимальним використанням навчального
змісту.  При цьому зміст навчальних курсів  виступає  як  проекція
духовної   культури,  а  не  як  розчленовані  на  гуманітарний  і
природничо-науковий цикли предметів  з  виявленням  міри  морально
розвивальних можливостей кожного.
     Ідею навчального змісту як засобу морального  розвитку  учнів
доцільно   реалізовувати  через  створення  особистісної  форми  у
контексті    організації    навчальної    діяльності    розвиненої
особистості.
     За особистісної форми навчального предмета він  подається  як
історія  розвитку  інтелектуальних  і особистісних надбань творців
певних  культурних  цінностей.  При  цьому  ті   чи   інші   ідеї,
закономірності,  поняття  пропонуються не у формально-абстрактному
вигляді,  а через життя  особистостей  -  творців  цих  культурних
здобутків.  Учень, вступаючи у спілкування з конкретною історичною
постаттю,  за відповідного педагогічного  керівництва  оволодіває,
разом    із    науковими    знаннями    та    вміннями,   системою
морально-духовних цінностей.
     Педагог, як   розвинена   особистість,   постійно  здійснюючи
виховуючий діалог засобами морально збагаченого знання,  культивує
міжособистісну  навчальну  взаємодію  з  учнями,  ставиться до них
справедливо, поважає особистість кожного, незалежно від навчальних
невдач  чи  вчинкових прорахунків;  виявляє почуття любові до них,
поступово виховує відповідне емоційне  переживання  щодо  тієї  чи
іншої   особи.   У  процесі  особистісно-комунікативної  взаємодії
вихователь і вихованець спільно вирішують моральні завдання,  мета
яких   -   свідоме   прийняття   зростаючою   особистістю   певних
морально-духовних цінностей, її самовдосконалення.
     Високим виховним  потенціалом  володіє  колектив  однолітків.
Унікальні  виховні  можливості  такого  колективу  виявляються   у
блокуванні  агресивних  проявів  вихованців,  в емоційному захисті
особистості,  у створенні вихованцю простору для самореалізації, у
сприянні  особистісній  ідентичності,  у  презентації  себе іншим.
Педагог,  враховуючи  цей  фактор,  інтенсивно  впроваджує   різні
варіанти спільної навчальної діяльності однолітків: від постановки
спільних  завдань  і  знаходження  способів  їх  вирішення  -   до
взаємодопомоги   у  закріпленні  способів  дій,  взаємоконтролю  і
взаємооцінки.
     Дієвим засобом  виховання  особистості  в навчальному процесі
виступає  цілеспрямоване  створення  ситуацій,  за  яких  в  учнів
виникає стійка орієнтація на продуктивні діяльнісні чи поведінкові
взаємини.  Вони  виникають  за  умови  глибокого  і   різнобічного
пізнання  учнем однолітка як особистості з усією різноманітністю й
індивідуальністю  його   схильностей,   очікувань,   почуттів   та
інтересів.   Пізнання  цих  складових  внутрішнього  світу  дитини
відбувається у контексті її  навчальної  діяльності.  Систематичне
вправляння  учнів  у  такому підході до пізнання й оцінювання один
одного та в особистісній взаємодопомозі призводить до виникнення у
них спрямованості на іншу людину як значущу особистість.
     Діяльність учасників    навчального    процесу,    що     так
організований,  спрямовується  на  забезпечення  сприятливих  умов
різнобічного   та   гармонійного    розвитку    особистості,    її
соціально-педагогічної    підтримки,    зміцнення    фізичного   й
психологічного   здоров'я,   реалізації    творчого    потенціалу,
формування ціннісного ставлення до світу та до самої себе.
 
                        6. ЗМІСТ ВИХОВАННЯ
 
     Сучасний зміст    виховання   в   Україні   складає   науково
обґрунтована система загальнокультурних і  національних  цінностей
та  відповідна  сукупність соціально значущих якостей особистості,
що характеризують її ставлення до  суспільства  і  держави,  інших
людей,  самої себе, праці, природи, мистецтва. Система цінностей і
якостей особистості розвивається і  виявляється  через  її  власні
ставлення. Цей процес передбачає поєднання інтересів особистості -
вільного  саморозвитку  і   збереження   своєї   індивідуальності;
суспільства   -  саморозвиток  особистості  має  здійснюватися  на
моральній основі; держави, нації - діти мають зростати національно
свідомими  громадянами,  патріотами,  здатними  забезпечити країні
гідне місце у цивілізованому світі.
     Ціннісне ставлення   особистості  до  суспільства  і  держави
виявляється  у   таких   якостях,   як   патріотизм,   національна
самосвідомість,  правосвідомість,  політична  культура та культура
міжетнічних стосунків.
     Патріотизм є  проявом  особистістю  любові  до  свого народу,
поваги до  українських  традицій,  відчуття  своєї  належності  до
України, усвідомлення спільності власної долі з долею Батьківщини,
досконале володіння українською мовою.
     Національна самосвідомість  охоплює особисту ідентифікацію із
своєю нацією, віру в її духовні сили та майбутнє; волю до праці на
користь народу; вміння осмислювати моральні та культурні цінності,
історію,  звичаї,  обряди,   символіку;   систему   вчинків,   які
мотивуються любов'ю,  вірою,  волею,  осмисленням відповідальності
перед своєю нацією.
     Розвинена правосвідомість    виявляється    в    усвідомленні
особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомому ставленні до
законів та державної влади.
     Політична культура     охоплює     формування      політичної
компетентності,   лояльного  й,  водночас,  вимогливого  ставлення
громадян до держави,  її установ,  органів влади;  здатність брати
активну участь у політичному житті України.
     Культура міжетнічних відносин передбачає наявність у дітей та
учнівської  молоді  полікультурної компетентності,  поваги до прав
людини;  інтересу  до  представників  інших  народів;   толерантне
ставлення до їх цінностей, традицій, мови, вірувань; вміння йти на
компроміси з  різними  етнічними  та  релігійними  групами  заради
соціального миру.
     Реалізація мети і завдань виховання ціннісного  ставлення  до
суспільства  й  держави  передбачає  орієнтацію  на особистість як
прогресивну систему ціннісних стосунків.
     У дошкільному  та  молодшому шкільному віці важливо формувати
здатність дитини пізнавати себе як члена сім'ї,  родини,  дитячого
угруповання; як учня, жителя міста чи села; виховувати у неї любов
до рідного дому,  школи, вулиці, своєї країни, її природи, рідного
слова, побуту, традицій.
     У підлітковому   віці   виховується    духовно    осмислений,
рефлексивний  патріотизм,  який  поєднує  любов  до  свого народу,
нації,  Батьківщини з почуттям поваги до інших  народів,  своїх  і
чужих прав та свобод.
     У старшому шкільному  віці  пріоритетними  рисами  ціннісного
ставлення   до   Батьківщини   є   відповідальність   і  дієвість.
Старшокласники не лише ідентифікують себе з українським народом, а
й  прагнуть  жити  в Україні,  пов'язати з нею свою долю,  служити
Вітчизні на шляху  її  становлення  як  суверенної  і  незалежної,
демократичної,  правової  і  соціальної  держави;  працювати на її
благо, захищати її;  поважати Конституцію України ( 254к/96-ВР ) і
виконувати  норми  Законів;  дбайливо  ставитися  до  етно-етичної
культури народу  України;  володіти  рідною  та  державною  мовою;
визнавати  пріоритети прав людини,  поважати свободу,  демократію,
справедливість.
     Ціннісне ставлення   до   людей   виявляється   в   моральній
активності особистості,  прояві чуйності,  чесності,  правдивості,
працелюбності, справедливості, гідності, милосердя, толерантності,
совісті,   миролюбності,   доброзичливості,  готовності  допомогти
іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делікатності,
тактовності;  вмінні  працювати  з  іншими;  здатності  прощати  і
просити   пробачення,   протистояти   проявам    несправедливості,
жорстокості. Показником моральної вихованості особистості виступає
єдність моральної свідомості та поведінки,  єдність слова і  діла,
наявність  активної  за  формою  та  моральної за змістом життєвої
позиції.
     Характер ставлення   особистості   до   соціального  довкілля
змінюється з віком.  У старшому дошкільному та молодшому шкільному
віці   дитина   оволодіває   елементарним   умінням  та  навичками
підтримки,  збереження  міжособистісної  злагоди,  запобігання   і
мирного  розв'язування конфліктів;  здатністю брати до уваги думку
товаришів  і  опонентів;  орієнтацією  на   дорослого   як   носія
суспільних еталонів та морального арбітра.
     У підлітковому віці зростає цінність  дружби  з  однолітками,
відбуваються  емансипація  від  безпосереднього  впливу  дорослих,
розширюється сфера соціального спілкування,  засвоюються соціальні
цінності,  формуються соціальні мотиви поведінки, виникає критичне
ставлення як регулятор поведінки.
     В юнацькому    віці    збільшується   кількість   виконуваних
старшокласником   соціальних   ролей,    зростають    вимоги    до
відповідальності    за    дії   та   вчинки,   формуються   мотиви
самовизначення,   вдосконалюється   вміння   керуватися    свідомо
поставленою  метою,  зростає  роль  самостійних  форм  діяльності;
формуються ціннісні орієнтації на суспільну активність.
     Ціннісне ставлення   до   себе   виступає   важливою   умовою
сформованості у  дітей  та  учнівської  молоді  активної  життєвої
позиції і передбачає сформованість у зростаючої особистості вміння
цінувати себе як носія фізичних,  духовно-душевних  та  соціальних
сил.
     Ціннісне ставлення до свого фізичного "Я" характеризує вміння
особистості  позитивно  оцінювати  свою  зовнішність,  тілобудову,
поставу, розвиток рухових здібностей, фізичну витривалість, високу
працездатність, функціональну спроможність, швидке відновлення сил
після  фізичного  навантаження,  статеву  належність,   гігієнічні
навички,  корисні звички, стан свого здоров'я, турботу про безпеку
власної   життєдіяльності,   здоровий   спосіб   життя,   активний
відпочинок, вольові риси особистості.
     Процес формування ціннісного ставлення до  власного  здоров'я
та   здорового   способу   життя   передбачає  врахування  вікових
особливостей вихованців. Основним завданням виховання дошкільників
та  молодших  учнів  є  формування  у  них  уявлень  про здоров'я,
здоровий спосіб життя,  руховий режим,  корисні  звички,  особисту
гігієну,   правильну   поставу,  загартування,  регулярні  заняття
фізичними  вправами,  фізичні  навантаження,   розвиток   фізичних
якостей.
     Основними завданнями  виховання  учнів  середнього  шкільного
віку  є  формування  свідомого  ставлення  до власного здоров'я та
здорового способу життя,  розвиток зібраності, фізичної готовності
до  навчання,  володіння  рухами,  задоволення  особистою фізичною
підготовленістю,  вміння цікаво проводити вільний час;  формування
високої рухової активності, позитивних звичок.
     Основним завданням   фізичного   виховання   учнів   старшого
шкільного  віку  є  формування  умінь і навичок зміцнення власного
здоров'я,  вміння вести  здоровий  спосіб  життя,  розвивати  свої
фізичні   якості,   запобігати  шкідливим  звичкам,  дотримуватися
оптимального рухового режиму,  повноцінно відпочивати,  самостійно
займатися фізичними вправами.
     Ціннісне ставлення  до  свого   психічного   "Я"   передбачає
виховання  в дітей та учнівської молоді культури пізнання власного
внутрішнього світу - думок, переживань, станів, намірів, прагнень,
цілей,  життєвих перспектив, ідеалів, цінностей, ставлень. Важливо
навчити зростаючу особистість приймати себе такою,  якою  вона  є,
орієнтуватися  у  своїх  позитивних і негативних якостях,  сприяти
формуванню у неї реалістичної Я-концепції, готовності та здатності
до    самовдосконалення,    конструктивної    самокритичності.   У
дошкільному та  молодшому  шкільному  віці  основним  завданням  є
виховання у дітей інтересу до свого внутрішнього життя,  здатності
концентрувати на ньому свою увагу;  у підлітковому  віці  в  учнів
виховується  вміння  спостерігати  за  собою,  аналізувати перебіг
своїх думок  і  переживань,  зіставляти  з  ними  свої  вчинки;  у
старшому   шкільному  віці  актуалізується  виховання  самоповаги,
звички адекватно оцінювати власні  стани,  настрої,  мрії,  плани,
стратегії, вміння регулювати їх.
     Виховуючи зростаючу особистість, педагог бере до уваги, що її
ціннісне   ставлення   до  свого  соціального  "Я"  виявляється  у
здатності орієнтуватися у нових умовах життя,  пристосовуватися  і
конструктивно  на  них  впливати;  у  визначенні  свого  статусу в
соціальній групі,  налагодженні  спільної  праці  з  дорослими  та
однолітками,  вмінні  запобігати  конфліктам,  виходити  із  них з
найменшими втратами;  справедливому і людяному поводженні стосовно
партнерів у спілкуванні.
     Характер ціннісного   ставлення    особистості    до    свого
соціального  "Я"  суттєво  змінюється з віком.  У дошкільному віці
актуальними  завданнями  соціального   розвитку   є   гармонізація
процесів   адаптації   та   первинної   соціалізації,   формування
комунікативних навичок, виховання елементарних форм відповідальної
поведінки   особистості.  Організуючи  процес  виховання,  педагог
враховує,  що у молодшому шкільному віці  розвивається  рефлексія,
формується  вміння оцінювати себе як предмет змін.  У підлітковому
віці  інтенсивно  розвивається   прагнення   до   самоствердження,
з'являється   хворобливе   переживання   неуспіху,   зростає  роль
самооцінки в регуляції поведінки.  В юнацькому віці актуалізується
потреба  у  самовизначенні  (у тому числі й професійному),  оцінці
своїх здібностей  і  можливостей;  виникає  свідоме  ставлення  до
визначення сенсу життя та свого місця у ньому. У процесі виховання
педагог бере до  уваги  вікові  особливості  соціального  розвитку
особистості.
     Ціннісне ставлення   до   природи   формується   у    процесі
екологічного виховання і виявляється у таких ознаках: усвідомлення
цінності природи в житті  людини,  самоцінності  природи;  почуття
особистої    причетності   до   збереження   природних   багатств,
відповідальності  за   них;   здатність   особистості   гармонійно
співіснувати   з   природою,  поводитися  компетентно,  екологічно
безпечно;  критична оцінка споживацько-утилітарного  ставлення  до
природи,   яке   призводить   до  порушення  природної  рівноваги,
загострення екологічної кризи;  вміння протистояти проявам  такого
ставлення   доступними  способами;  активна  участь  у  практичних
природоохоронних заходах; здійснення природоохоронної діяльності з
власної  ініціативи;  посильне екологічне просвітництво.  Ціннісне
ставлення до  природи  і  сформована  на  його  основі  екологічна
культура  є  обов'язковою  умовою  сталого  розвитку  суспільства,
узгодження  економічних,   екологічних   і   соціальних   чинників
розвитку.
     У виховному процесі треба врахувати,  що ставлення вихованців
до природи має специфічні вікові особливості.
     Для дошкільного  віку  характерне  прагматичне  ставлення  до
природи,  обумовлене  бажанням  привласнити об'єкти природи,  які,
водночас,  сприймаються як суб'єкти,  наділені власним  внутрішнім
світом. Учням початкової школи властиве непрагматичне ставлення до
природи.  Природні об'єкти сприймаються ними  як  "значущі  інші",
вони  прагнуть  до спілкування з ними.  Ставлення до природи учнів
основної школи  характеризується  суперечливістю.  У  молодшому  і
середньому  підлітковому  віці  природа  розглядається  як  об'єкт
охорони,  а  не  користі;  ступінь  психологічної   близькості   з
об'єктами  природи  вищий,  ніж  з  усіма  "значущими  іншими".  У
старшому підлітковому віці з'являється  установка  користі,  однак
прагматичні  установки  нерідко  поєднується  з  природоохоронними
мотивами.  Старшокласникам властиве сприйняття природи як об'єкта;
ставлення  до  неї  обумовлене  більше  естетичними мотивами,  ніж
настановами користі.  У цьому віці остаточно складається структура
ставлення до природи,  властива дорослим.  Під впливом виховання у
старшокласників природа займає вищі позиції в ієрархії  цінностей,
ніж у дорослих.
     Важливою складовою змісту виховання  особистості  є  розвиток
ціннісного ставлення до праці,  яке передбачає усвідомлення дітьми
та  учнівською  молоддю  соціальної  значущості  праці,  розвинену
потребу  в  трудовій  активності,  ініціативність,  схильність  до
підприємництва;   розуміння   економічних   законів   і    проблем
суспільства,   шляхів   їх   розв'язання,  готовність  до  творчої
діяльності,  конкурентоспроможності  й  самореалізації  в   умовах
ринкових  відносин,  сформованість  працелюбності й мобільності як
базових якостей особистості. Трудове виховання є системою виховних
впливів,  мета  яких  полягає  у морально-психологічній підготовці
учнів до майбутньої  професійної  діяльності.  Високий  рівень  її
розвитку  передбачає  оволодіння  особистістю  загальними основами
наукової організації праці,  умінням  визначати  мету,  розробляти
реальний  план  її  досягнення,  організовувати своє робоче місце,
раціонально розподіляти сили і засоби з метою досягнення  бажаного
результату   з   мінімальними   затратами,  аналізувати  процес  і
результат власних трудових зусиль, вносити необхідні корективи.
     Завданнями трудового   виховання   дошкільника  є  формування
елементарних форм визначення  мети,  вміння  планувати  свої  дії,
долати   труднощі   на   шляху   до   мети,  діяти  самостійно  та
цілеспрямовано,  радіти результатам індивідуальної та  спільної  з
іншими   діяльності,   виявляти  працелюбність  як  базову  якість
особистості.  До  основних  виховних  завдань   початкової   школи
належать:  формування  в  учнів  уявлення про важливість праці для
суспільства і для них самих,  ознайомлення з різними видами праці,
світом  професій  та  якостями особистості,  необхідними сучасному
працівнику;  культивування ставлення до навчання як  до  серйозної
праці,   що   потребує   значних   зусиль;   оволодіння   основами
самообслуговування, ручної та художньої праці, навичками роботи на
пришкільній ділянці,  з благоустрою класної кімнати, школи, вулиці
тощо.  Трудове виховання учнів  основної  школи  спрямовується  на
розвиток  свідомого  ставлення  до  праці,  ознайомлення  з працею
людини у різних галузях економіки;  формування вміння працювати  у
колективі, становлення професійних інтересів, формування реального
образу "Я". Одним із результатів трудового виховання і професійної
орієнтації  на  цьому  етапі  є  вибір  учнем  напряму  майбутньої
трудової  діяльності  та  профілю  навчання  у  старшій  школі.  У
підлітковому   віці   формується   свідоме  ставлення  до  власних
інтересів, здібностей, суспільних цінностей, пов'язаних із вибором
професії  та  свого місця у суспільстві;  виховується ставлення до
майбутньої професійної діяльності як засобу апробації власних сил,
розкриття    своїх    можливостей,    самореалізації,   формування
адекватного образу  "Я";  систематизуються  знання  щодо  сучасних
професій    та    потреб    суспільства.    Головними   завданнями
навчально-виховної роботи із старшокласниками є формування  у  них
здатності  до  усвідомленого вибору майбутньої професії,  розвиток
загальнотрудових і професійно важливих якостей особистості.
     Специфічними формами    трудового   виховання   є   взаємодія
загальноосвітніх  і  вищих  навчальних  закладів,  спрямована   на
підготовку  випускників  шкіл  до набуття професій,  які вимагають
вищої освіти;  залучення до  педагогічно  доцільної  та  суспільно
корисної   продуктивної  праці  (участь  у  трудових  об'єднаннях,
шкільних малих підприємствах та  кооперативах,  самообслуговуванні
тощо).
     Ціннісне ставлення  до   мистецтва   формується   у   процесі
естетичного   виховання  і  виявляється  у  відповідній  ерудиції,
широкому спектрі естетичних почуттів,  діях і вчинках,  пов'язаних
із мистецтвом.  Особистість, якій властиве таке ставлення, володіє
системою елементарних мистецьких знань, адекватно сприймає художні
твори,  здатна  збагнути  і виявити власне ставлення до мистецтва,
прагне та вміє здійснювати творчу діяльність у мистецькій сфері.
     Естетичне виховання  спрямовується  на  розвиток у зростаючої
особистості здатності збагнути та  виразити  власне  ставлення  до
мистецтва.  Важливим є сприймання довкілля як естетичної цінності;
ерудиція  у  галузі  мистецтва  (володіння  системою  елементарних
мистецьких знань,  понять, термінів, адекватне сприйняття художніх
творів,  творча діяльність у мистецькій сфері),  власний погляд на
світ, здатність радіти - як ознаки духовної зрілості.
     Використовуючи мистецтво  як  основний   чинник   естетичного
виховання,  педагог  враховує  вікові  особливості дітей:  інтерес
дошкільників до різних видів  мистецтва,  вміння  передавати  свої
життєві враження художніми образами, диференціювати твори за їхнім
характером;  відкритість  учнів  початкової  школи  до  сприймання
художніх   творів,  їхню  емоційну  мобільність  та  готовність  з
насолодою виконувати творчі завдання;  концентрацію  підлітків  на
пізнанні свого внутрішнього світу,  а отже, використанні мистецтва
як засобу духовного становлення, що проходить шлях від почуттєвого
сприймання    до    осмислених    естетичних   дій;   усвідомлення
старшокласниками того факту,  що мистецтво безпосередньо пов'язано
з життям народу, з його культурою.
 
                 7. ТЕХНОЛОГІЯ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ
 
     Виховання є  цілеспрямованим  процесом,  зміст та організація
якого визначаються метою як очікуваним ідеальним результатом.
     Діяльність педагога,   спрямована   на  виховання  зростаючої
особистості  -  процедура  технологічна,  обумовлена  необхідністю
досягнення актуальних для певних життєвих обставин та особливостей
вихованця цілей.
     Мета виховання поетапно конкретизується, виділяються проміжні
виховні цілі,  проектуються дії педагога й вихованців як суб'єктів
життєдіяльності.
     Технологія виховного процесу фіксує доцільні кроки  учасників
освітнього процесу, підпорядковується виховній меті. Технологічний
підхід уможливлює процес активізації,  інтенсифікації, оптимізації
виховної  діяльності  за умов збереження унікальності внутрішнього
світу та індивідуального досвіду вихованців.
     Технологія виховного   процесу   є  послідовним  розгортанням
педагогічної діяльності та спілкування,  спрямованих на досягнення
конкретної   виховної   мети   у   педагогічній   системі   та  її
підструктурах.  Спроба вихователя прищепити  вихованцеві  моральні
норми,  минаючи  власну  діяльність вихованця з оволодівання ними,
підриває основи  морального  виховання  особистості,  а  залучення
дітей  до  самодіяльності  перетворює  їх  на  суб'єктів  виховної
діяльності.  Педагог створює  умови,  за  яких  моральна  цінність
продукує  рефлексивний процес,  надає цінності високої значущості,
особистісного смислу через емоційні переживання, емпатію.
     Складовими виховних    технологій    є    форми   організації
(індивідуальні,  групові, колективні), методи як способи впливу на
дітей  та учнівську молодь,  прийоми та засоби виховання.  Виховні
технології ґрунтуються не на механізмах  зовнішнього  підкріплення
(заохочення, покарання тощо), а на рефлексивно-вольових механізмах
(співпереживання,  позитивне емоційне оцінювання),  які  апелюють,
насамперед,  до самосвідомості та творчого ставлення вихованців до
суспільних норм і цінностей.
     Сфера виховання   є   відкритою   до   пошуку  альтернативних
(відносно того, що вже стало традиційним) способів виховання. Вони
асоціюються з новими моделями виховних систем шкіл, тими підходами
до розв'язання виховних  проблем,  які  вважаються  інноваційними,
прогресивними.  Використання  виховної технології є завжди вибором
стратегії,  принципів,  системостворювальних  чинників   взаємодії
вихователя і вихованців, а також вибором тактики та стилю виховної
роботи з ними. Високий суб'єктивний компонент виховних технологій,
пріоритет  унікальності кожної особистості вимагає відповідального
ставлення   до   технологізації   виховного   процесу,    високого
професіоналізму педагога.
     До найбільш ефективних належать  інтерактивні  технології,  з
допомогою яких педагог у ході спілкування з вихованцем інтерпретує
життєві події,  впливає на конструювання  ним  своїх  особистісних
дій,  сприяє  активізації  діяльності  вихованця,  вправляє його у
самоконтролі та саморегуляції.  У навчально-виховному процесі  все
ширше  використовуються  активні форми і методи роботи:  тренінги,
рольові ігри,  мозкові штурми,  диспути,  дебати, аналіз ситуацій,
різноманітні вправи тощо.
     Використання інтерактивних         технологій         створює
соціально-педагогічні  умови,  сприятливі  для  позитивних  змін у
знаннях,  навичках і  вчинках  вихованців,  їхньому  ставленні  до
соціальних явищ,  здоровому способі життя,  правовому захисті; для
активізації просвітницької роботи, запобігання негативним явищам у
молодіжному  середовищі  через  надання повноважень неповнолітнім,
виявлення серед них позитивних лідерів,  спонукання осіб  з  "груп
ризику"  до  переорієнтації  лідерських  якостей  з  негативних на
позитивні,  підвищення їх  соціальної  компетентності  у  питаннях
попередження    та    подолання    негативних   явищ,   формування
відповідальної поведінки.  Ефективним є застосування інтерактивних
технологій  для профілактики наркоманії,  ВІЛ/СНІДу та хвороб,  що
передаються статевим шляхом.
     Впровадження інтерактивних  технологій здійснюється за такими
напрямами:
     - у    процесі    викладання   предметів   гуманітарного   та
природничого циклів;
     - у процесі позакласної,  позашкільної виховної діяльності, у
роботі з батьками;
     - через   загальноосвітні,   позашкільні  навчальні  заклади,
соціальні служби, спеціальні заклади;
     - через  взаємодію  з  дитячими  і  молодіжними  громадськими
організаціями;
     - через діяльність органів учнівського самоврядування;
     - через  законодавчу  політику  у  галузі   освіти,   охорони
здоров'я,  соціальної діяльності щодо виховної роботи з учнівською
молоддю.
 
           8. ВИХОВАННЯ У РІЗНИХ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТАХ
 
     8.1. Родинно-сімейне виховання
     Сім'я є  основним  соціальним  інститутом,  відповідальним за
виховання зростаючої  особистості.  Особливість  виховних  впливів
сім'ї  полягає  в емоційному характері взаємин її членів між собою
та з дитиною,  в переважанні інтимного спілкування над діловим,  у
тривалості  життєвих  зв'язків дитини з батьками.  Сім'я покликана
створити сприятливі умови для розвитку  емоційного  життя  дитини,
становлення  в  неї  почуття  самоцінності,  впевненості  у  собі,
компетентності у різних сферах життєдіяльності.
     Виховання в    сім'ї    здійснюється   завдяки   застосуванню
специфічних форм і методів впливу і спрямовується на  особистісний
розвиток   дитини,   її   соціалізацію.   У   родині   як  першому
мікросоціальному середовищі визначаються соціальний статус дитини,
її права й обов'язки, виникає прихильність до рідних, закладається
підґрунтя для становлення її світогляду  і  переконань,  ціннісних
орієнтацій,    морально-етичних    ідеалів,   естетичного   смаку,
уподобань, соціальної поведінки, трудових навичок.
     Усталеними цінностями сімейного життя є: гуманне ставлення до
людей (добродушність,  доброзичливість,  піклування про молодших і
старших членів сім'ї,  бажання надавати допомогу слабим і хворим),
працелюбність, поважне ставлення до праці людей та її результатів,
демократичність  відносин,  гармонійність  стосунків представників
різних поколінь.
     Важливим аспектом  родинно-сімейного  виховання  є формування
пошани до  предків,  дотримання  народних  звичаїв,  збереження  і
збагачення  традицій,  посилення національно-ціннісних орієнтирів:
національна свідомість та самосвідомість,  любов до рідної  землі,
народу,  відданість Україні; толерантне ставлення до всіх народів,
що проживають в Україні; виховання мовної культури.
     Сім'я виховує   дітей   і   учнівську  молодь  на  релігійних
цінностях,   які   є   універсальними   моральними    орієнтирами,
невід'ємною    частиною    культури    української   сім'ї;   тими
гуманістичними засадами,  значення і сутність  яких  розкриваються
завдяки  виховному впливу батьків на духовний світ дитини через її
почуттєво-емоційну сферу.
     Виховання громадянина  у  сім'ї здійснюється специфічними для
родини формами і методами, в яких поєднується особистісний приклад
батьків,  усвідомлення  і розуміння дітьми приналежності до рідної
землі,  держави,  сім'ї,  роду;  дотримання  традицій  і  звичаїв,
відповідальності  за долю своєї країни,  її збереження,  розвиток,
примноження добробуту.  Виховання громадянина в сім'ї  досягається
розвитком патріотичних   почуттів,  знаннями  Конституції  України
( 254к/96-ВР ),  Законів України,  бажанням  бути  корисним  своїй
Батьківщині.
     Устроєм свого життя  сім'я  запобігає  негативному  ставленню
дітей  до  праці,  проявам безвідповідальності і безгосподарності,
порушенню трудової дисципліни,  утриманству і лінощам,  крадіжкам,
невивченню   суспільної   і   приватної  власності,  варварському,
нецивілізованому ставленню до природних багатств. Сім'я забезпечує
дітям  повноцінний  фізичний  розвиток,  міцне  здоров'я,  фізичну
досконалість,  привчає їх до свідомого ставлення і зміцнення свого
здоров'я  як  необхідної  умови  підготовки до суспільної корисної
праці, захисту Батьківщини.
     Родина властивими  їй  засобами  формує  у дітей розуміння та
особистісне ставлення до сенсу і мети  життя,  виховує  толерантне
ставлення  до інших культур і традицій;  розвиває моральні якості,
спонукає дітей до самовдосконалення;  залучає синів  і  доньок  до
мистецтва  та світової культури;  формує моральну свідомість через
включення у педагогічно доцільне  родинне  спілкування,  у  життя,
наповнене  доброчинними  справами;  виховує  у дітей готовність до
творчої  праці  в  умовах  ринкових  відносин;   формує   дбайливе
ставлення до суспільної і приватної власності, природних багатств,
прагнення примножити їх власною працею.
     Вплив сім'ї  на  виховання  особистості  залежить від вікових
особливостей дитини. У молодшому шкільному віці батьки спрямовують
свої зусилля на формування здатності дитини до емпатії,  засвоєння
нею морально-етичних правил поведінки,  виховання базових  якостей
особистості,  найпростіших форм соціальної компетентності. Важливу
роль відіграють батьки у статевому та тендерному  вихованні  дітей
підліткового   віку,  формуванні  у  дівчат  цнотливості,  дівочої
гідності,  уміння володіти своїми почуттями; у хлопців - чоловічої
гордості,  мужності,  великодушності,  поваги до жінок, готовності
оберігати дівочу честь і гідність. У юнацькому віці особливу увагу
батьки приділяють проблемі самовизначення особистості, розвитку її
професійних інтересів,  свідомому ставленню до  життєвих  виборів,
активній за формою та моральній за змістом громадянській позиції.
     Повноцінне виховання особистості у сім'ї потребує розв'язання
державою ряду завдань:
     - визначення  пріоритету  інтересів  сім'ї  як  найважливішої
складової демократичного суспільства, гаранту його стабільності та
прогресу;
     - створення  сприятливих  умов  для зміцнення сім'ї,  охорони
прав матері та батька;
     - матеріальне  та моральне заохочення й підтримка материнства
і батьківства;
     - підтримка   молодої   сім'ї,  забезпечення  їй  достатнього
життєвого рівня;
     - охорона    дитинства;    дотримання   положень,   заявлених
Конвенцією ООН про права дитини ( 995_021 ).
 
     8.2. Виховання у дошкільних навчальних закладах
     Дошкільний вік є періодом первинного становлення особистості,
зародження дитячого світогляду,  виникнення етичних  новоутворень,
формування   довільної   поведінки  та  моральних  якостей,  появи
особистісної свідомості,  розвитку  елементарних  знань,  життєвих
навичок.
     Життя дошкільника   характеризується   відносною    свободою,
відсутністю  серйозного  кола  обов'язків,  любовним й турботливим
ставленням до нього оточуючих.  У цей період переважають  емоційно
насичені  види  діяльності,  які  сприяють  розвитку творчої уяви,
вільному вияву ставлення до навколишнього світу,  до самого  себе.
Взаємини  з  дорослими  й  однолітками будуються,  як правило,  на
інтимно-особистих  контактах.   Знання,   дії,   здібності   мають
загальний,  неспеціалізований характер. Розвиваються образні форми
пізнання  навколишнього  світу,  засвоюються  суспільно  вироблені
сенсорні  еталони,  наочні  моделі,  формуються моральні почуття -
прихильність, співпереживання, співчуття, чуйність.
     Модернізація змісту   і  форм  виховного  процесу  в  системі
дошкільної освіти потребує вирішення таких завдань:
     - широка  пропаганда  педагогічно доцільних ігор,  іграшок як
найважливішого засобу виховання дітей дошкільного віку;
     - розвиток  системи  виховання  дітей дошкільного і молодшого
шкільного віку;  збереження специфіки змісту,  форм і  методів  їх
виховання;
     - розробка   і   реалізація   комплексних   програм   надання
консультативно-діагностичної,  методичної, корекційно-педагогічної
допомоги сім'ям з питань виховання дошкільників;
     - створення   при  дошкільних  навчальних  закладах  постійно
діючих  "шкіл  молодих  батьків",  які  сприяють   формуванню   їх
педагогічної компетентності у вихованні дітей в сім'ї;
     - інформаційне  забезпечення  розвитку  системи  виховання  у
дошкільних навчальних закладах України.
 
     8.3. Виховання у загальноосвітніх навчальних закладах
     Шкільні роки  є  періодом  становлення   інтелектуальної   та
особистісної  зрілості  дитини,  набуття  нею соціального досвіду,
життєвої  компетентності.  Центральною   ланкою   реалізації   цих
завдань,   фундаментальною   соціокультурною   базою  виховання  і
розвитку особистості виступають загальноосвітні навчальні заклади.
     Оптимізація виховного  процесу  в загальноосвітніх навчальних
закладах усіх типів і форм власності передбачає:
     - гармонійне   поєднання   національного   і  полікультурного
виховання, формування культури міжнаціональних відносин;
     - збалансованість  інтелектуального  з  фізичним,  психічним,
соціальним, естетичним розвитком;
     - збагачення  морального  досвіду  учнів,  розвиток потреби у
морально-духовному самовдосконаленні;
     - формування  в  учнівської  молоді  життєвої компетентності,
системи   смисложиттєвих   координат,    уміння    створювати    і
реалізовувати власні життєві проекти;
     - виховання  особистості  у   колективі,   формування   умінь
налагоджувати взаємодію,  співпрацю,  вміння гармонійно виходити з
конфліктів;
     - використання  можливостей  дитячих громадських організацій,
об'єднань,  учнівського  самоврядування   у   вихованні   активної
соціальної  позиції  учнів,  розвитку  їх  уміння  брати  на  себе
відповідальність за прийняті рішення;
     - удосконалення  трудового  виховання,  сприяння професійному
самовизначенню учнів,  формування готовності до праці  у  ринкових
умовах;
     - впровадження здоров'я зберігаючих технологій,  виховання  в
учнів орієнтації на здоровий спосіб життя;
     - створення  ситуацій  успіху,   забезпечення   взаємозв'язку
процесів виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку;
     - гармонійний  розвиток  особистості  у  різноманітних  видах
позакласної діяльності;
     - гуманізація системи оцінювання  життєвих  досягнень  учнів,
визнання  їх  здатності до самореалізації,  самоосвіти,  прийняття
самостійних рішень;
     - здійснення  випереджувального науково-методичного супроводу
проектування і впровадження сучасних виховних систем у педагогічну
практику.
     У сучасних   умовах   особливої   уваги   освітян    потребує
організація  навчально-виховного  процесу  у закладах інтернатного
типу,  основне призначення яких  -  соціально-педагогічний  захист
учнівської  молоді  з  малозабезпечених  та  дисфункційних  родин;
створення  умов  для  розвитку  їхніх   здібностей   і   талантів;
компенсація вад,  які пов'язані з повною або частковою відсутністю
сімейного     виховання;     попередження     бездоглядності     і
безпритульності; формування соціальної компетентності особистості,
виховання  у  неї  громадянської  позиції,  розвиток   потреби   у
безперервній освіті;  забезпечення рівних можливостей в оволодінні
знаннями;  розвиток  творчих  здібностей  засобами   літературної,
музичної,  образотворчої,  технічної, громадської діяльності, гри,
спорту;  корекція девіантної поведінки, попередження правопорушень
неповнолітніх, їх правовий захист.
     Трансформація закладів  інтернатного  типу,  наближення  умов
виховання  і  навчання  в  них  до  родинних  -  важливе  завдання
сьогодення.  Потребує державної  підтримки  досвід  функціонування
нових   форм  суспільного  виховання  -  напівінтернатів,  дитячих
будинків  сімейного  типу,  дитячих   будинків   змішаного   типу,
шкіл-клубів.  Умовами  оптимізації  виховного  процесу  в закладах
інтернатного типу є:
     - розширення  повноважень  дитячого  колективу,  надання йому
більшої самостійності, вдосконалення учнівського самоврядування;
     - створення   різновікових   об'єднань  учнів  у  позаурочній
діяльності;
     - переорієнтація    загальноосвітніх    шкіл-інтернатів    на
спеціалізовану, поглиблену підготовку з технічного, гуманітарного,
художньо-естетичного   та  інших  напрямів;  відкриття  профільних
класів для обдарованих дітей;
     - впровадження   системи  комплексної  соціально-педагогічної
реабілітації вихованців загальноосвітніх інтернатних закладів  для
відновлення порушених зв'язків з соціальним середовищем;
     - розробка   і    впровадження    системи    соціального    і
психолого-педагогічного     супроводу     випускників     закладів
інтернатного типу як засобу їх успішної соціалізації та інтеграції
у соціум.
 
     8.4. Виховання у позашкільних навчальних закладах
     Суттєву роль у  вихованні  відіграють  позашкільні  навчальні
заклади,  де задовольняються інтереси,  індивідуальні запити дітей
та учнівської молоді у сфері культури,  мистецтва, наукових знань,
техніки,  природи,  виробництва,  життєвої  практики;  створюються
сприятливі умови для розвитку творчої особистості.
     Навчально-виховний процес  у позашкільних навчальних закладах
забезпечує:
     - вільний   розвиток   особистості,  розширення  ступенів  її
самостійності;
     - умови  для  здобуття  знань,  формування  умінь  і  навичок
відповідно до соціокультурних і освітніх потреб дітей,  учнівської
молоді;
     - задоволення потреб у творчій  самореалізації,  професійному
самовизначенні;
     - формування ціннісного ставлення до суспільства  і  держави,
людей, до себе, природи, мистецтва, праці;
     - соціальний   захист,   організацію   змістовного   дозвілля
відповідно до здібностей, обдаровань та стану здоров'я вихованців;
     - розв'язання   проблеми   соціальної   адаптації   дітей   і
учнівської молоді до нових умов життя;  становлення їх соціального
досвіду.
     У навчально-виховному    процесі    позашкільних   навчальних
закладів органічно поєднуються різні форми освітньої діяльності  з
організацією    змістовного   дозвілля   вихованців.   Це   сприяє
розв'язанню проблеми їх зайнятості у  вільний  від  навчання  час,
створює  підґЁунтя  для  загальнонаукового  та загальнокультурного
розвитку,  допрофесійної підготовки.  Важливим  аспектом  виховної
роботи  позашкільних  навчальних  закладів  є  розвиток  у  дітей,
учнівської молоді здатності вирішувати  творчі  завдання,  вносити
елементи  новизни  у  процес  і  результати  своєї  діяльності.  У
сучасних умовах особливого значення набуває виховання у зростаючої
особистості  морально-трудових  якостей,  необхідних  для  життя і
праці в ринкових умовах.
     У системі    позашкільних   навчальних   закладів   виховання
здійснюється   за   художньо-естетичним,   туристсько-краєзнавчим,
еколого-натуралістичним,                        науково-технічним,
дослідницько-експериментальним,           фізкультурно-спортивним,
військово-патріотичним,               бібліотечно-бібліографічним,
соціально-реабілітаційним,  оздоровчим,  гуманітарним   напрямами.
Вихованцями  є  діти  різних  вікових  груп  - від дошкільників до
старшокласників.
     Виховна діяльність   з   дітьми   дошкільного   та  молодшого
шкільного    віку    здійснюється    у    гуртках    та    секціях
загальнорозвиваючого   характеру;   спрямовується   на   виявлення
здібностей,  обдаровань,  розвиток  інтересів  вихованців  і   має
пропедевтичний  характер.  Пріоритетними  є ігрові форми та методи
виховної роботи.
     Для учнів  підліткового  віку створюються диференційовані (за
окремими галузями науки, техніки, мистецтва) гуртки та секції, які
задовольняють освітні потреби,  розвивають пізнавальні інтереси. У
процесі творчої діяльності вихованці свідомо досягають поставленої
мети,  долають  труднощі  на  шляху  до  неї.  У  них розвиваються
морально-етичні,  трудові,  художньо-естетичні якості, виявляється
інтерес до пошукової діяльності та вибору майбутньої професії.
     Виховання учнів старшого шкільного віку  базується  на  їхніх
уподобаннях,  творчих здібностях,  інтересах до експериментальної,
науково-дослідницької  діяльності   і   пов'язується   з   вибором
майбутньої професії.
 
     8.5. Виховання у професійно-технічних навчальних закладах
     Професійно-технічна освіта   забезпечує   реалізацію   потреб
молоді  в  оволодінні  робітничими  і  обслуговуючими  професіями,
спеціальностями,   кваліфікацією    відповідно    до    інтересів,
здібностей, нахилів, стану здоров'я кожної молодої людини; виховує
молодих  громадян  нової  формації,  які  володіють  професією,  є
конкурентоспроможними   на   ринку   праці,   оволоділи  знаннями,
вміннями,  ціннісними орієнтаціями, необхідними для відповідальної
і компетентної участі в житті країни.
     Складовою цілісного  освітнього  процесу  у  цих  закладах  є
професійне   виховання,   яке  є  основою  формування  і  розвитку
професійної культури учнів, їхньої підготовки до активної трудової
діяльності  та  суспільного  життя.  З огляду на прагнення України
інтегруватися  у  європейський  ринок  праці  метою   професійного
виховання   є   формування   особистості  фахівця,  розвиток  його
професійних якостей, потреби в продуктивній праці, поваги до людей
праці, професійної етики, комунікативності, мобільності, здатності
працювати "в команді";  особистої ерудиції,  здорової  амбітності,
професійної   компетентності,  культури  праці,  відповідальності,
почуття  власної  гідності,  творчої  професійної   спрямованості,
підприємливості й самодостатності.
     До професійного виховання належить також  формування  мотивів
професійної діяльності на основі переходу соціальних і професійних
вимог у  систему  ціннісних  орієнтацій,  активності  особистості;
формування професійного обов'язку,  свідомого ставлення до вимог і
моральних засад,  що висуваються суспільством.  В умовах  сучасної
України  професійне  виховання  стає  провідною  ланкою  у системі
професійної   підготовки,   формування   професійної    свідомості
майбутніх фахівців.
     Основними напрямами виховної діяльності  професійно-технічних
навчальних закладів є:
     - інтелектуалізація професійно-технічної  освіти,  врахування
наукових     досягнень     у     різних     галузях     економіки,
еколого-культурологічний підхід до її здійснення;
     - розвиток творчих можливостей і здібностей учнів;
     - формування  в  учнівських  колективах  престижності  праці,
підвищення ролі робітничих професій,  розуміння їхнього значення в
особистісному розвитку та місця у соціально-економічному  розвитку
держави;
     - збереження  національної  культури,  традицій  та   звичаїв
народів,  що проживають в Україні,  підтримка почуття національної
самосвідомості у поєднанні з розумінням місця і ролі свого  народу
і країни в розвитку світової культури;
     - створення  умов  для   формування   моральної   свідомості,
позитивної  мотивації  на  здоровий  спосіб  життя,  громадянської
позиції, виховання патріотизму майбутніх фахівців;
     - розвиток  культури  міжетнічних і міжособистісних стосунків
учнів.
     На сучасному етапі розвитку професійно-технічної освіти увага
органів державної влади, педагогічних колективів спрямовується на:
     - розвиток  демократичного  і  толерантного стилю керівництва
виховним процесом;  підвищення  соціального  статусу  виховання  у
системі професійно-технічної освіти;
     - забезпечення  взаємодії   професійно-технічних   навчальних
закладів  з  усіма  соціальними  інститутами,  відповідальними  за
виховання;
     - посилення  взаємозв'язку  сім'ї  і  педагогічних колективів
професійно-технічних навчальних закладів;
     - активне  впровадження  новітніх  виховних  форм і методів у
педагогічну практику;
     - створення системи психолого-педагогічної, медико-соціальної
адаптації і реабілітації учнівської молоді;
     - сприяння   розвитку   системи  учнівського  самоврядування,
самодіяльної    технічної,    художньої    творчості,    створення
різноманітних громадських учнівських об'єднань;
     - профілактику і  подолання  негативних  явищ  в  учнівському
середовищі;   гуманізацію  взаємин  суб'єктів  навчально-виховного
процесу; розвиток учнів за інтересами, забезпечення їхніх потреб в
особистісній, професійній самореалізації.
 
              9. ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ,
          НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ З ДИТЯЧИМИ ТА МОЛОДІЖНИМИ
            ГРОМАДСЬКИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ І ОБ'ЄДНАННЯМИ
 
     Дитячі та  молодіжні  громадські  організації  і об'єднання є
важливим суспільним інститутом,  що  здійснює  завдання  виховання
дітей  та  учнівської  молоді  в Україні.  Взаємодія з дитячими та
молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями є  одним  із
пріоритетів  у  виховній роботі органів державної влади навчальних
закладів.  Така взаємодія обумовлена спільністю цілей,  прагненням
розвивати  самодіяльність та ініціативу дітей і підлітків;  єдиним
часовим простором,  у якому здійснюється  така  діяльність;  новою
соціально  значущою  роллю,  яку  відіграють  дитячі  та молодіжні
громадські організації й об'єднання.
     Дитячі та  молодіжні  громадські  організації  й об'єднання є
суб'єктами виховного процесу.  Участь у їх діяльності сприяє вияву
самостійності  дітей  та  учнівської  молоді,  посильної  реальної
участі у житті суспільства,  задоволення потреб  у  спілкуванні  з
однолітками, самоствердження у суспільно значущій діяльності.
     Полем спільної виховної діяльності органів  державної  влади,
навчальних   закладів   з  дитячими  та  молодіжними  громадськими
організаціями і об'єднаннями  є  широке  та  різнобічне  включення
особистості    до   системи   громадських   суспільних   зв'язків;
організація життєдіяльності,  яка задовольняє  основні  потреби  у
розвитку  особистості;  захист  від  ймовірних  негативних впливів
соціального середовища.
     Напрямами взаємодії,  актуальними  для  даного етапу розвитку
суспільства, виступають:
     - допомога   учневі  (або  молодій  дитині)  в  адаптації  до
інтенсивних  суспільних  змін,  у  знаходженні  надійної  життєвої
опори, що базується на духовних цінностях, осмисленні себе і свого
місця в житті, набутті впевненості у своїх силах;
     - сприяння  в  отриманні дітьми та учнівською молоддю доступу
до  знань,   навичок,   поза   якими   вони   дистанціюються   від
інформаційного і технічного прогресу;
     - виховання  у   зростаючої   особистості   почуття   власної
причетності до розвитку суспільства, держави;
     - створення  умов  для  усвідомлення  дітьми  та   учнівською
молоддю значущості індивідуальної ініціативи;
     - допомога   в   оволодінні   навичками   співробітництва   з
представниками інших культур, різних статево-вікових груп;
     - надання  інформації  щодо   шляхів   розв'язання   проблеми
особистих  взаємин,  пов'язаних  із  вживанням  тютюну,  алкоголю,
наркотиків;
     - сприяння  у  набутті досвіду вирішення ситуацій соціального
неуспіху.
     Першорядними завданнями  органів  державної влади є:  надання
можливостей дитячим та молодіжним організаціям і об'єднанням брати
участь  у  формуванні  державної  дитячої  та молодіжної політики;
створення  умов  для  успішної  взаємодії  навчальних  закладів  з
дитячими та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями;
утвердження позитивного ставлення до дитячих та молодіжних дитячих
організацій   і   об'єднань   з  боку  вчителів,  батьків,  учнів,
громадськості;    вдосконалення    нормативно-правових    аспектів
взаємодії;  забезпечення  фінансової  підтримки  державою дитячого
руху; організаційна та педагогічна підтримка такої взаємодії.
     Взаємодія органів  державної  влади з дитячими та молодіжними
громадськими організаціями і об'єднаннями здійснюється шляхом:
     - широкого  обговорення проблеми співпраці органів управляння
освіти, навчальних закладів з дитячими та молодіжними громадськими
організаціями   і   об'єднаннями,   використання   можливостей  їх
виховного ресурсу;
     - введення   проблематики  діяльності  дитячих  і  молодіжних
громадських організацій та об'єднань до дослідницьких  програм  та
планів навчальних закладів,  науково-дослідних інститутів, системи
підвищення кваліфікації;
     - вивчення  міжнародного  і  вітчизняного досвіду становлення
дитячого руху,  динаміки його відродження та висвітлення питання у
фахових виданнях, на науково-практичних конференціях;
     - підготовка спеціалістів  з  координації  взаємодії  органів
державної  влади,  навчальних  закладів  з дитячими та молодіжними
громадськими організаціями і об'єднаннями;
     - введення  до  програм  підвищення  кваліфікації  керівників
навчальних закладів різних типів тематики, пов'язаної з діяльністю
дитячих та молодіжних громадських організацій і об'єднань;
     - розробка   навчально-методичного    забезпечення    процесу
підготовки  та  перепідготовки  педагогічних  кадрів  для роботи з
дитячими та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями.
 
              10. ВИХОВАННЯ У ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ГРОМАДІ
 
     Виховна робота  у  територіальній  громаді  спрямовується  на
профілактику  соціального  сирітства,  основною  причиною і умовою
поширення якого  є  нестабільна  і  недієздатна  в  соціальному  і
психолого-педагогічному аспектах сім'я.
     Педагогічна неспроможність певної частини сімей виявляється у
низькому   рівні   культури,   втраті  традицій,  послабленні  або
відсутності зв'язків  поколінь,  бездоглядності  дітей,  порушенні
їхніх прав та жорстокому поводженні з ними. Індиферентне ставлення
громади до таких явищ значною мірою зумовлено  порушенням  функції
соціального   контролю,   процесами  урбанізації  й  глобалізації,
фактичною  відсутністю   системи   виховної   роботи   за   місцем
проживання.
     Технології виховної   роботи   у    територіальній    громаді
передбачають:  профілактику правопорушень і злочинності у дитячому
і молодіжному середовищах;  корекцію  і  реабілітацію  педагогічно
занедбаних,  безпритульних  дітей,  жертв  різних  видів  насилля;
соціально-педагогічну  роботу  з   неблагополучними   сім'ями   та
молоддю;  соціальну  підтримку  дітей-сиріт та учнівської молоді з
особливими потребами;  розширення і зміцнення інституту  прийомних
сімей  і будинків сімейного типу;  соціально-педагогічний супровід
обдарованих  дітей,  багатодітних  сімей;   соціально-педагогічний
патронат   молодих   сімей;   соціальну   адаптацію   і  соціальну
реабілітацію особистості,  формування її життєвої  компетентності,
ресоціалізацію неповнолітніх,  які повернулися з місць позбавлення
волі.
     Процес ресоціалізації  передбачає  формування законослухняної
поведінки,  становлення активної за формою та моральної за змістом
життєвої   позиції,   відновлення  і  розвиток  соціально-корисних
якостей і  відносин,  гармонізацію  процесу  соціальної  адаптації
неповнолітніх,  звільнених  з пенітенціарних установ,  запобігання
рецидивної злочинності.
     Активізація виховної роботи у територіальній громаді піднімає
престиж соціальних педагогів,  соціальних  психологів,  соціальних
працівників  і  посилює  відповідальність  за  її результати.  Для
забезпечення різних  напрямів  виховної  роботи  у  територіальній
громаді  створюються  спеціальні програми,  в яких чітко окреслено
цілі, завдання, зміст і форми.
     Потребують поширення  перевірені  практикою  ефективні  форми
виховної  роботи  у  територіальній   громаді,   зокрема:   центри
соціальних   служб   для   молоді;  служби  соціального  супроводу
неповнолітніх та молоді, які повернулися з місць позбавлення волі;
служби  соціальної  підтримки  сімей "Родинний дім",  інші родинні
клуби;  школи  молодих  батьків;  консультативні  пункти;   служби
психологічної допомоги,  у тому числі "Телефон довіри";  кризові й
реабілітаційні   центри;   школи   правових   знань;    громадські
приймальні;  культурно-розважальні заходи,  які пропагують духовні
цінності і здоровий спосіб життя.
     Організація такої роботи потребує глибокого вивчення сім'ї та
її проблем,  а також  молодіжного  середовища,  його  субкультури;
застосування  інтерактивних  методів  виховної роботи;  реалізації
комплексного підходу.  Спеціально організована  виховна  робота  у
територіальній  громаді  охоплює  не  лише  батьків  і дітей,  а й
спрямовується  на  підвищення  фахового  рівня  спеціалістів.   Їх
навчання  здійснюється  за  спеціальними тренінговими програмами в
майстер-класах  фахівців  з  проблем  виховання,   на   семінарах,
конференціях, круглих столах.
     До створення й реалізації виховних програм  у  територіальній
громаді залучаються:
     - органи державної влади на регіональному і місцевому рівнях;
     - управління    освіти,    керівники    загальноосвітніх    і
позашкільних навчальних закладів;
     - управління у справах захисту населення;
     - органи місцевого самоврядування;
     - служби у справах неповнолітніх;
     - управління охорони здоров'я та Червоного Хреста;
     - засоби масової інформації;
     - диспансери       (наркологічний,        психоневрологічний,
венерологічний);
     - громадські організації;
     - благодійні фонди;
     - підприємства, розміщені на території громади;
     - інші зацікавлені юридичні та фізичні особи.
     Основна мета  виховної  роботи  у  територіальній  громаді  -
створення   цілісного   виховуючого  середовища,  підвищення  його
виховного потенціалу, активізація процесу виховання особистості як
суб'єкта життєтворчості.
 
            11. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УМОВ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ
 
     11.1. Розвиток нормативно-правової бази
     Недостатня орієнтація  законодавства  України  на   виховання
дітей та учнівської молоді актуалізує необхідність розширення його
змістовного наповнення та  правового  забезпечення.  Законодавство
має  визначати  правові  межі  сфери виховання дітей та учнівської
молоді (стратегію і принципи виховних систем;  баланс сімейного  і
суспільного  виховання;  співвідношення  релігійного  і світського
виховання;  характер експертизи і контролю процесу та  результатів
виховання;   розмежування  повноважень  у  розробці  й  реалізації
програм   виховання   підростаючого   покоління   тощо).   Важливо
законодавчо визначити напрями впливу на дітей та учнівську молодь,
які  шкодять  їхньому  благополуччю,  захистити  особистість   від
руйнівної інформації.
     Доцільно створити нову концепцію правового виховання дітей та
учнівської  молоді,  розробити  основи законодавства про виховання
підростаючого покоління  в  Україні;  здійснити  соціально-правову
експертизу  рішень  органів державної влади з точки зору їх впливу
на процеси виховання дітей та учнівської молоді.
 
     11.2. Робота з керівними і педагогічними кадрами
     Забезпечення готовності    фахівців    системи    освіти   до
розв'язання сучасних проблем виховання дітей та учнівської  молоді
є ключовим питанням реалізації даної Програми.
     Підготовка керівних  і  педагогічних  кадрів  до  організації
виховної   діяльності  вимагає  певного  удосконалення.  Необхідно
поліпшити  якість  викладання  дисциплін   психолого-педагогічного
циклу   у  педагогічних  навчальних  закладах,  розробити  сучасне
програмно-методичне  забезпечення  виховного  процесу,   а   також
удосконалити   систему  підготовки,  перепідготовки  і  підвищення
кваліфікації практичних психологів і соціальних педагогів.
 
     11.3. Наукове забезпечення
     Наукове забезпечення    Програми    здійснюється    Академією
педагогічних наук України та її підрозділом -  Інститутом  проблем
виховання  у  співпраці  з  Науково-методичним  центром  середньої
освіти Міністерства освіти і науки  України.  АПН  України  і  МОН
України  спільно  окреслюють  напрями фундаментальних досліджень і
прикладних   проектів,   спрямованих   на   реалізацію   Програми,
визначають шляхи вирішення завдань, основними з яких є: здійснення
послідовного системного аналізу реальної практики виховання  дітей
та   учнівської   молоді   у  різних  регіонах,  яка  враховує  їх
етнокультурні   особливості;   розробка    прогностичної    моделі
особистості  випускника  12-річної  школи;  визначення теоретичних
засад   проектування    вірогідних    стратегій    соціальної    й
індивідуальної   поведінки   людини   у  ситуації  невизначеності;
створення програми спільної  діяльності  державних  і  громадських
організацій;  визначення  теоретико-методологічних основ виховання
дітей  та  учнівської  молоді  в   сучасних   умовах;   здійснення
моніторингу  рівня розвитку виховних систем;  визначення стратегії
здійснення  соціально-педагогічної  експертизи   стану   виховання
особистості    в    сучасному   освітньому   просторі;   створення
інноваційного комплексу технологій оптимізації  виховного  процесу
на   різних   освітніх   рівнях;   створення  моделі  комп'ютерної
інформаційно-аналітичної системи "Виховання  дітей  та  учнівської
молоді  в  Україні";  забезпечення підтримки інноваційної виховної
практики різних навчальних закладів різних типів і форм власності,
розробки й реалізації ефективних виховних систем.
     Виконавці проектів визначаються на конкурсній основі.
 
     11.4. Програмно-методичне та інформаційне забезпечення
     На виконання   Національної   програми   виховання  дітей  та
учнівської молоді в Україні в усіх навчальних закладах створюються
і впроваджуються конкретні програми розвитку системи виховання, її
інформаційного і методичного забезпечення.
     Основними напрямами цієї роботи є:
     - розробка  навчально-методичного  супроводу  становлення   і
розвитку виховних систем, окремих напрямів виховання у дошкільних,
загальноосвітніх,  професійно-технічних і позашкільних  навчальних
закладах,   дитячих   та  молодіжних  громадських  організаціях  і
об'єднаннях;
     - створення          програмно-методичних          комплексів
психолого-педагогічної підтримки розвитку особистості, процесів її
соціальної інтеграції;
     - підготовка програм  підвищення  кваліфікації  керівників  і
організаторів виховної діяльності у навчальних закладах;
     - здійснення експертизи змісту програм виховання особистості,
виховного   потенціалу  підручників  і  проектів  виховних  систем
загальноосвітніх навчальних закладів;
     - розширення     видавничої     діяльності    щодо    випуску
інформаційно-методичної літератури з проблем  виховання  дітей  та
учнівської молоді;
     - проведення конференцій,  семінарів,  проблемних  обговорень
питань виховання особистості у сучасних умовах;
     - формування інформаційно-аналітичного  банку  даних  з  усіх
аспектів  виховання  дітей  та  молоді,  що  охоплює:  інноваційні
програми, конкретні приклади досвіду реалізації програм виховання;
рекомендації  щодо взаємодії навчальних закладів з сім'єю,  іншими
соціальними інститутами; аналіз результатів соціально-педагогічних
і психологічних досліджень з проблем виховання;
     - розширення співробітництва із засобами  масової  інформації
щодо   утвердження   гуманістичних   основ  виховання,  пріоритету
загальнолюдських і національних цінностей.
     Виконавці заходів   визначаються   переважно   на  конкурсній
основі.
 
     11.5. Взаємодія органів управління освітою  з  неурядовими  і
громадськими організаціями
     Взаємодія органів   управління   освітою   із   зацікавленими
неурядовими  і громадськими організаціями з питань виховання дітей
та учнівської молоді здійснюється шляхом:
     - розробки комплексних міжвідомчих програм з питань виховання
дітей та учнівської молоді;
     - підтримки   виховних   ініціатив   неурядових  організацій,
громадських дитячих і молодіжних об'єднань;
     - поширення   досвіду  і  спільного  проведення  конференцій,
семінарів з різних напрямів виховання;
     - створення   міжвідомчих   комісій   як  засобу  становлення
державної системи виховання юних громадян;
     - створення   регіональних  волонтерських  центрів  виховання
дітей та учнівської молоді.
     З метою   урізноманітнення  й  інтенсифікації  культурного  і
творчого  життя  дітей  та  учнівської  молоді  управління  освіти
державного,  регіонального та місцевого рівнів,  навчальні заклади
всіх  типів  і  форм  власності  налагоджують  співробітництво   з
міжнародними організаціями, які функціонують на території України,
зокрема з:
     - Дитячим фондом Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ),  який
сприяє істотним змінам в уявленні про виживання і розвиток  дітей,
спрямовує  зусилля  на  досягнення  прогресу і миру,  благополуччя
дітей, задоволення їхніх інтересів;
     - Християнським   дитячим  фондом,  діяльність  якого  сприяє
поліпшенню становища дітей та молоді в Україні шляхом  розробки  і
реалізації    програм,   надання   соціальних   послуг,   навчання
спеціалістів   та   волонтерів   соціальної    роботи,    розвитку
міжнародного   співробітництва   в  партнерстві  з  державними  та
недержавними структурами;
     - іншими  недержавними  організаціями  і фондами,  діяльність
яких  спрямовується  на  вирішення  завдань  виховання  дітей   та
учнівської молоді.
 
                12. ШЛЯХИ ТА ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ
                       РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ
 
     На державному рівні:
     - удосконалення нормативно-правової бази з питань виховання;
     - консолідація  зусиль  державних  установ   і   відомств   у
вихованні морально-духовної, життєво компетентної особистості, яка
успішно  самореалізується  в  соціумі  як  громадянин,   сім'янин,
професіонал;
     - здійснення управління  процесом  виховання  і  контролю  за
діяльністю   підвідомчих  структур  у  частині  виконання  діючого
законодавства  України,  відповідних  Указів  Президента  України,
постанов Кабінету Міністрів України;
     - подальша  демократизація  державного  управління   процесом
виховання;
     - підготовка,  перепідготовка   і   підвищення   кваліфікації
педагогічних працівників з виховної діяльності;
     - модернізація вищої і післядипломної педагогічної  освіти  з
урахуванням   сучасних   вимог  і  потреб  виховання  підростаючої
особистості;
     - організація системного моніторингу динаміки розвитку змін в
організації й  оцінці  ефективності  процесу  виховання  дітей  та
учнівської молоді.
     На рівні місцевих органів управління освітою:
     - піднесення   ролі   виховання   у   педагогічному   процесі
навчальних закладів усіх типів і форм власності;
     - організація  навчально-методичного  забезпечення  учасників
виховного  процесу,   вдосконалення   професійної   компетентності
педагогічних працівників, їх соціальний захист;
     - залучення й координація зусиль різних соціальних інститутів
у процес виховання дітей та учнівської молоді;
     - створення необхідних умов для виховання дітей та учнівської
молоді, розвитку їх здібностей, професійного самовизначення;
     - кадрове забезпечення,  фінансування і  сприяння  реалізації
державних  і  регіональних  програм  виховання дітей та учнівської
молоді;
     - координація    дій    педагогічних    колективів,    сім'ї,
громадськості з питань виховання учнів;
     - правове,  психологічне  забезпечення  виховного  процесу  з
дітьми-сиротами, дітьми з дисфункційних сімей;
     - забезпечення ефективності профілактики девіантної поведінки
дітей   та    учнівської    молоді,    дитячої    безпритульності,
правопорушень,  запобігання  та подолання тютюнокуріння,  вживання
наркотичних речовин, профілактики ВІЛ/СНІДу;
     - сприяння   створенню   й   розвитку  дитячих  і  молодіжних
громадських організацій як осередків самореалізації особистості;
     - розвиток   регіональних,   інших   систем   виховання,  які
враховують територіальні,  соціальні, національні особливості, які
спрямовані на духовно-моральний розвиток особистості.
     На рівні навчального закладу:
     - підвищення    професійної    компетентності   педагогів   у
здійсненні процесу виховання;
     - активізація творчого потенціалу педагогів у доборі методів,
форм, засобів, технологій виховання;
     - розширення спектра суб'єктів виховання;
     - наукове  й  організаційно-методичне  забезпечення   процесу
виховання;
     - посилення   відповідальності   суб'єктів    виховання    за
здійснення даного процесу;
     - забезпечення  єдності  навчання   й   виховання   як   двох
взаємозалежних складових системи освіти;
     - посилення ролі сім'ї у вихованні дітей, зміцнення взаємодії
сім'ї і навчальних закладів;
     - поєднання   організаційно-педагогічної,   родинно-сімейної,
національно-культурної,    просвітницької   діяльності   вчителів,
батьків, учнів, місцевої громади.
 
             13. ОРГАНІЗАЦІЯ, КООРДИНАЦІЯ І КОНТРОЛЬ
 
     Організація, координація і  контроль  виконання  Національної
програми  виховання  дітей  та учнівської молоді в Україні (2004 -
2013 рр.) покладено на Міністерство освіти і науки України, органи
управління освіти різних рівнів.  Спільно з Академією педагогічних
наук України вони:
     - розробляють   заходи,  спрямовані  на  реалізацію  Програми
протягом десяти років;
     - здійснюють системний моніторинг динаміки змін в організації
й оцінці ефективності виховної діяльності у навчальних закладах  у
різних регіонах України;
     - аналізують  хід  виконання  розробленої  програми   дій   з
реалізації Програми і вносять пропозиції щодо її корекції;
     - здійснюють інформаційне і методичне забезпечення реалізації
Програми;
     - забезпечують взаємодію зацікавлених міністерств,  відомств,
організацій  у  здійсненні  завдань  виховання дітей та учнівської
молоді.
     Академія педагогічних  наук України здійснює науково-дослідну
та  експериментальну  роботу  з  окреслених   Програмою   напрямів
виховання,   з  апробації  й  впровадження  інноваційних  виховних
технологій, сучасних методик виховання.
     Програма реалізується    за    рахунок    коштів    поточного
фінансування системи освіти України в межах  бюджетів  відповідних
рівнів.





>





Последние новости

 
Курсы НБ Украины
Валюта
USD26.85397
EUR30.21072
RUB0.41985
PLN7.06089
BYR
Реклама
Реклама



Наша кнопка